на людськім горі у рай не поїдеш.

Поет: Я знав і глибоко шанував вашу родичку Марію Петрівну, а також її дочку Любу. Перша знала силу-силенну народних пісень та казок, а друга чудово вишиває рушники. Ви ж бачили, як майстерно Люба вишила Василеві книжки. А вдвох разом вони записали і подарували мені чотири зошити народних переказів, побутових і весільних пісень, які і понині живуть у Біївцях та навколишніх селах. Нещодавно я передарував ці народні перлини у Державний архів-музей літератури і мистецтва України. Я хочу, аби люди, вивчаючи творчість Василя Симоненка, усвідомили, що справжній талант міцно стоїть на живій народній основі. І скільки б ми, письменники, не говорили про народ, від того ми не станемо по-справжньому народними, доки по відчуємо свого родового єднання із такими людьми, як Марія Петрівна. Я ні краплі не сумніваюся: ваш Василь, щоб стати «витязем молодої української поезії», припадав душею до відкритих і забутих народних джерел…

Мати: …І до криниці Коцюбинського, про яку ти згадував, Вася теж припадав. А та криниця, як ти знаєш, стоїть при березі Удаю — недалечко від нашої хати. Ще за мого дитинства там вирували велелюдні ярмарки, усі Біївці потопали у піснях та у вогнях. До нашої криниці, немов на прощу, з усіх усюд збиралися люди у дні десятої п’ятниці петрівчаних свят. Я звернула увагу, що нашу криницю Михайло Коцюбинський намалював у оповіданні «Як ми їздили до криниці» якраз у рік мого народження — 1908 року. Ось послухай, що написав Коцюбинський: «Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю: одні ідуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з’їздяться люди з далеких сіл і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, — вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви».

Поет: Про тую криницю — про багату і щедру душу нашого народу — писав також великий історик козацької України Дмитро Іванович Яворницький. Про неї я читав вельми цікаву статтю О. Левицького «Необыкновенная ярмарка» у давньому часописі «Киевская старина», яка закінчувалася такими небайдужими словами: «Честь и хвала людям, спасшим это древнее й крайне оригинальное учреждение!.. Действительно, местное население любит и даже как бы гордится своєю ярмаркою: когда я выражал крестьянам удовольствие по поводу всего виденного на ярмарке, мне говорили с видом нескрываемого удовольствия: «Ніде правди діти — такого ярмарку, як у нас, мабуть, його і на цілім світі нема!»

Мати: Але ж у Василевому дитинстві наша криниця замулилась, вода пропала, а народні ярмарки забулися.

Поет: Під залізною сталінською п’ятою перестало битися усяке народне джерело. Та й де було вирувати народним ярмаркам, коли кожну хату обсіли страшні злидні? Навіть українська народна пісня довгий час ішла у світ незрячим кобзарем… Тільки ось тепер…

Мати: …Тепер я чула, що нашу криницю почистили і відновили народні ярмарки та ігрища.

Поет: Бієвецька криниця знову ожила у дні святкування тисячоліття Лубен — у 1988 році. Я ж побував там трохи пізніше… І коли напився криничної води, то згадав слова великого Пушкіна: «История народа принадлежит поэту». Онде звідки з’явилося народне слово Симоненка, який ніколи не був байдужим до замуленої історії свого народу. І сам він чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі — своєї і людської.

Мати: У наших маленьких Біївцях кожна латка землі — це якась дивовижна історія… Якось моя сестра розповідала мені, буцімто на горі Лисак с таке місце, де ніколи улітку не вигоряє трава. Мовляв, тамечки шведи закопали колись золотого коня. Це, звичайно, легенда. Бо я думаю так: якби шведи закопали там золотого коня, то вже б давно знайшлися люди, які б його викопали. Хіба не так?

Поет: Перетакувать не буду… Тільки ж добре, що у великому світі і в маленьких Біївцях існують красиві легенди. Вони збуджують поетичну уяву, вони не дають нам навічно заснути… До речі, уся гора Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяна старими і новими легендами. А височить вона, як ви знаєте, в центрі села — над садами і полями, над удайськими заплавами. Та куди б ти не їхав, куди б не йшов — звідусюди її побачиш. Мені здається, що гора Лисак звертається до всіх живущих людей відомим віршем Симоненка:

Мати: А пам’ятаєш, що там написано на старому дубовому хресті? Там написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях».

Поет: Слова занадто поетичні, але у вірші «Найогиднищі очі порожні» Симоненко сказав краще і розумніше:

…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька… Пробачте мені за це болюче питаннями…

Мати: То не батько, а вітер, прилетів — і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

Поет: Гіркі слова… Ваша небога Люба — не та, що в Черкасах, а та, що в Біївцях, — розповідала мені, що багато років, коли Вася став Василем Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…» Чи правда це?

Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі в Біївцях.

Поет: Мені неважко уявити Василеве дитинство, бо воно було схожим на моє: війна… голод і холод… щоденний страх під хрестатим, розстріляним небом… окопчик під хатою… нужденна школа… чорнило з бузини і нестача папіру та книжок… довгождана Перемога і сльози матерів та дітей… Хіба цього мало на одну маленьку дитячу душу? І якщо перші дитячі враження пов’язані з війною і великим горем, то людина (а тим більше — поет) все життя мучитися у своїх думках, спогадах і навіть у снах. Мені, наприклад, і зараз часто сниться війна. Адже я знаю війну з першої хвилини — з того раннього ранку сорок першого року, коли