князь.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Я вами гордую, панове.
Бо я — знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!
Мати: Мої батьки — Варвара Потапівна та Федір Трохимович — замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід… Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано — у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році — на сімдесят шостому році життя. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником — як тепер говорять і пишуть.
Поет: Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер»:
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Мати: У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені».
Поет: Ще в університетські роки з Василевих розповідей я зрозумів, що дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Я уявляю Федора Трохимовича доброю, навдивовижу освіченою, мудрою людиною.
Мати: Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Всиль із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується екзаменів…» Був він такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони сперечалися про історію утворення Прусії.. А малому Васі, умостившись па печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.
Поет: Як не згадати тут одного з перших віршів Симоненка «З дитинства»:
Мелькають червоні жупани,
Вирує, кипить Дніпро.
І Байда стріляє в султана,
Підвішений за ребро.
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні…
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені…
Мати: Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, — кажу йому, — сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Пріську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради.
Поет: Мені розповідали старі люди в Біївцях, що під час минулої війни дід Щербань, достеменно знаючи всі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав по очеретах утікачів-полонених від поліцейських переслідувань. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам, а фашистських запроданців так зневажав, що при зустрічі з ними одвертався. Одне слово, Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті — чому навчав і онука свого… А чи не писав він часом віршів?
Мати: Ні, мій батько віршів не писав, але умів говорити до прикладу, себто — «у риму». Часто уживав дотепне прислів’я або ж приказку… А от вірші писав один із братів його — Петро Щербань. Він був інженером, але всі односельці називали його поетом. Він охоче читав свої вірші рідні і землякам, але ніде їх не друкував.
Поет: Усі Щербані із роду до роду шанували науку… А як ви?
Мати: Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковно-парафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилася в ШКМ — школі колгоспної молоді. А вже потому спробувала ступити до інституту. Але не так сталося, як гадалося. Потонула на екзамені з математики. Ну, що було робити? Знову пішла до школи — закінчила восьмий клас у Тарандинцях. Це там, де мій Вася кінчав десятирічку Там же я два роки вчилася у школі крою і шиття. Спасибі батькові — продав корову та купив мені швейну машинку. Отак закінчилася моя наука. А шити я навчилася у доброї майстрині-навчительки, моєї землячки Марусі Нестреляй. Я й досі шию. І Василеві шила все крім пальта. А машинка батькова — моя годувальниця — і тепер зі мною. Думаю, що її знають-пам’ятають мої сусіди в Біївцях і в Черкасах.
Поет: Ви знову згадали рідні Біївці. Мені теж припали до душі ваші односельці-біївчани. Адже я проїхав і пройшов тисячі мальовничих сіл на нашій Україні (а ще — в Білорусії, Росії, Башкирії, Казахстані), але ніде не чув стільки пісень і примовок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, а також неповторних, веселих і страшних сільських історій. Деякі з них я чув іще тоді, як ми з Василем приїздили до вас на студентські зимові канікули.
Мати: Це було у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році Якраз тоді вам, одногодкам, сповнилося по двадцять років… А перед тим ти возив Василя на свою батьківщину…
Поет: Я ніколи не забуду, як серед зими ви пригощали нас (може, хтось і по повірить?) свіжими кавунами. Ті кавуни, вами дбайливо збережені, мені і досі пахнуть теплою піччю і сухою м’ятою із припічка. Відтоді пам’ятаю вашу гостинну селянську хату й теплу піч… І вузеньку стежку, протоптану від хати до річки Удаю… І старенький сільбуд, залущений соняшниковим та гарбузовим насінням… І засніжене Беєве урочище… І ту дзвонкову криницю, оспівану Михайлом Коцюбинським… І стареньку семирічну школу… І Паращину гору… І гору де вічним сном заснув натруджений дід Щербань… Навіть пам’ятаю, як ми із Василем їздили на волах у поле за соломою — і весело перекинулися. І часто згадую страшну сільську історію, яку розповів мені Василь, коли ми їхали над Ревкою — притокою Удаю. Історія про те, як один бієвецький лиходій виказав фашистам чотирьох партизанів, що ховалися в густих очеретах. Той запроданець одержав у нагороду три гектари землі. Але невдовзі у нього померла дружина, загинула уся скотина, почала усихати права нога і права рука. Нещасний перевертень покінчив життя самогубством, утопившись у власній криниці. Жахлива доля перекинчика!
Мати: Старі біївчани говорили, що того лиходія покарав Бог. Але ж говорять, що Бога нема. Отож його покарала справедлива доля. Моя двоюрідна сестра Марія казала, що