Андрій Федотович Махиня. Наш діалог щиро і сердечно привітав Олесь Гончар, якого у листах Мати називала «нашим літературним батьком». Одначе, і донині я шкодую, що не здогадався скористатися важливим і серйозним документом — материнськими листами із Черкас. Адже всі листи — се теж діалоги людини із людиною. А листи, підписані бабусею Ганнусею, вельми відверті й предметні, дивовижно колоритні, теплі й ніжні, сумні і веселі. Зразу видно: пише Мати. Тут її турботи і клопоти, спогади про сина, різні життєві напуття та делікатні прохання. Та що там зайве говорити. Вони, насамперед, цікаві, унікальні тим, що їх писала Мати Василя Симоненка. Там, де крапка — то сльоза, а де три крапки — щось веселе, загадкове, недомовлене…

У березні місяці 1998 року я вклонився їй востаннє. Вона жила на білім світі дев’яносто років. Жила як справжня Берегиня пам’яті народного поета — і за себе, і за сина. Поховали ми її поруч з рідним, легендарним сином. І тепер ті золоті слова, вкарбовані на камені, також стали материнським вічним заповітом. У хрестоматійнім вірші «Лебеді материнства», що звучить по всенькій Вкраїні, є й такі хвилюючі слова:

Микола СОМ

З МАТІР’Ю НЕЗАБУТНЬОГО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА ГАННОЮ ФЕДОРІВНОЮ СИМОНЕНКО-ЩЕРБАНЬ РОЗМОВЛЯЄ ПОЕТ МИКОЛА СОМ

Поет: Шановна Ганно Федорівно! Ваш син, а мій добрий товариш Василь Симоненко прожив надто мало — неповних двадцять дев’ять років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». У передмові до книги «Лебеді материнства» видатний майстер писав: «Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Мати: Материнське спасибі Олесю Терентійовичу Гончару, що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином… Багато прожито і пережито… Мені ж уже зозулі накували сімдесят годочків. А Василю оце було б під п’ятдесят… Тільки я ніяк не уявляю його п’ятдесятирічним, бо він таким ніколи не буде… Він частіше сниться мені маленьким хлопчиком — отакою допитливою дитиною, як його онука Мирославка, яка частенько провідує свою прабабусю разом із Лесиком — Василевим сином.

Поет: На превеликий жаль, Лесик мало пам’ятає свого батька. Він був тоді малою, п’ятирічною дитиною. А для вашої правнучки Василь Симоненко залишиться легендою.

Мати: Моя правнучка… Василева онука… Які прості і які дивні слова!.. Але мала Мирославка, як колись Лесик, з великою охотою слухає казки свого дідуся.

Поет: Лесик був першим слухачем незабутніх казок свого батька. Багато уривків із казок «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки» він знав напам’ять з раннього дитинства. Коли я приїздив до Черкас, малий Лесик дзвінким дитячим голоском декламував мені:

Очевидно, ви пам’ятаєте, як Василь мило усміхався і казав при тому: «Те, що Лесик запам’ятав, — буду друкувати, а що ні — доробляти доведеться…» Як бачимо, Василь розумно перевіряв себе і вивіряв щоденно своє поетичне слово. Так було завжди. Чим не приклад для всіх поетів, особливо — для казкарів? Ось чому казки Симоненка мають дивовижну популярність серед юних читачів і слухачів.

Мати: Яке ж дитинство без казки? Вася теж змалку любив казки. Йому подобалась казка про Лиса Микиту фарбованого та про попа і його наймита Балду…

Поет: Ми з вами підійшли до дитинства — до того, з чого починається кожна людина. Принагідно скажу, що на багатьох літературних зустрічах мене запитують: «А звідки взявся Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Адже читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників.

Мати: Мене теж питають… Часто приїздять із Києва, Москви, Львова. Серед них бувають і письменники, і читачі. А як починають щось питати, то я відповідаю так як ти мене навчив.

Поет: А як? Я вже забув…

Мати: А так: читайте, кажу, люди добрі, вірші Василя Симоненка. Там усе написано…

Поет: Це правда, Ганно Федорівно. Поет не існує без своєї біографії. А Василева біографія — це доля всього воєнного і повоєнного покоління. Отже, потрібні деякі подробиці про його дитинство, шкільні роки, перші вірши, університет і Черкаси. Одне слово, ми повинні бодай коротенько згадати його життєвий шлях. Я думаю, що ця мова-розмова буде продовженням нашої останньої і такої бентежної мандрівки на благодатну Полтавщину — у ваші рідні Біївці, де ми відвідали вашу хату, рідню і земляків, а також могилу вашого батька. Я й досі хвилююся під враженням тих незабутніх відвідин. І дуже добре, що з нами поїхав тоді мій давній товариш (і Симоненків — теж), поет та ще й неабиякий фотограф Дмитро Чередниченко.

Мати: За ту поїздку я вам обом вельми дякую. Мені багацько пригадалося… І сплакнулося… Хіба ж рідне забувається?.. Тепер уже й не знаю, із чого почати…

Поет: Насамперед розкажіть про своїх батьків та дідів. «Про безсмертних предків», — як писав Василь. І, звичайно, про себе…

Мати: Народилася я в селі Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження — 16 вересня 1908 року. Навіть пам’ятаю першу імперіалістичну війну. Тоді у моєї бабусі Ганнусі (так назили її усі односельці) пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки для мого діда Трохима Федоровича. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці.

Поет: У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це гарно, влучно й переконливо: