слухняно глянувши на плиту.

— Якого він кольору?

— Якогось зеленаво-синього. Ні, радше синього…

— Правильно. Можеш його вилити. Я хочу провести ще кілька тестів, але гадаю, що загалом задачку ми розв'язали.

— Розв'язали? Може, ти й мені хоча б щось поясниш?

— Це ж очевидно. На планеті немає тварин. Жодних примар, тим паче, аж таких сильних, щоб знищити цілий загін озброєних чоловіків, не існує в природі. Звідси напрошується відповідь — галюцинації. Тому я шукав те, що могло б їх викликати. Виявляється, таких речовин чимало. Окрім усіх наркотиків, які існують на Землі, в «Каталозі інопланетних мало поширених речовин» налічується понад десяток галюциногенних газів. Є депресанти, стимулятори, сполуки, які змушують людину уявляти себе генієм, дощовим хробаком або орлом. Конкретна речовина, з якою ти зіткнувся, за своїми властивостями відповідає Лонгстиду 42 з цього каталогу. Це важкий, прозорий, фізично не шкідливий газ без запаху — стимулятор уяви.

— Ти маєш на увазі, що у мене просто галюцинації? Я кажу тобі…

— Не все так просто, — перебив Арнольд, — Лонг-стид 42 впливає безпосередньо на підсвідомість. Він вивільняє найсильніші й давно придушені підсвідомі страхи, дитячі жахіття. Він оживляє їх. І це саме те, що ти бачив.

— Тобто тут нічого немає? — запитав Грегор.

— У фізичному сенсі — нічого. Але галюцинації досить реальні для того, хто їх має.

Грегор дістав ще одну пляшки коньяку. Це варто було відсвяткувати.

— Привид V не важко буде дезактивувати, — упевнено провадив Арнольд. — Ми без особливих труднощів позбудемося Лонгстиду 42. І ось тоді вже забагатіємо, колего!

Грегор запропонував тост, але раптом у нього виникла тривожна думка.

— Якщо це просто галюцинації, то що ж сталося з поселенцями?

Арнольд трохи подумав.

— Ну, — озвався він нарешті, — Лонгстид може мати властивість стимулювання мортидо — інстинкту смерті. Переселенці, мабуть, з'їхали з глузду й повбивали один одного.

— І жоден з них не вижив?

— Ну, ти ж сам знаєш. Останні, які залишилися живі, мабуть, наклали на себе руки або померли від ран. Не переймайся цим. Я негайно зафрахтую корабель і вилечу, щоб провести решту тестів. Заспокойся. Я заберу тебе за день-два.

Грегор закінчив розмову й дозволив собі допити пляшку коньяку. Врешті для цього був привід. Таємниця Привида V розкрита, вони забагатіють. Незабаром він зможе найняти когось для десантування на незвичайні планети, а сам сидітиме вдома та даватиме розпорядження по радіо.

Наступного дня він прокинувся з похміллям. Корабель Арнольда ще не прибув, тому Грегор спакував своє обладнання й заходився чекати. До вечора корабель не з'явився. Грегор сидів на порозі будиночка й споглядав неприродно яскравий захід сонця, потім повечеряв.

Проблема переселенців досі не давала йому спокою, але він вирішив не перейматися. Безумовно, це було розумне рішення.

Після вечері Грегор простягнувся на ліжку. Ледве заплющивши очі, почув, як хтось обережно кашлянув, ніби перепрошуючи за те, що турбує.

— Вітаннячко, — сказав Смугастий Хапуга.

Власна галюцинація Грегора повернулася, щоб з'їсти його.

— Привіт, старий, — весело відгукнувся Грегор, анітрохи не злякавшись і ні про що не турбуючись.

— Ти їв яблука?

— Вибач. На жаль, якось забув.

— Ну, то таке, — Хапуга намагався приховати своє розчарування, — я приніс шоколадний соус. Він показав бляшанку.

Грегор посміхнувся.

— Облиш, — сказав він, — я ж знаю, що ти просто витвір моєї уяви. Ти не можеш мені зашкодити.

— Я й не збираюся тобі шкодити, — заперечив Хапуга. — Я тебе просто їстиму.

Він підійшов ближче. Грегор ще посміхався, хоча його непокоїло, що Хапуга здавався цілком справжнім. Хапуга нахилився і спробував куснути Грегора.

Грегор відстрибнув і глянув на свою руку. На ній були сліди зубів. Виступила кров — справжня, його кров!

Колоністи були покусані, пошматовані, мали глибокі рани.

Тієї ж миті Грегор згадав сеанс гіпнозу, який колись бачив. Гіпнотизер сказав загіпнотизованому чоловікові, що прикладає до його руки запалену сигарету, і торкнувся цього місця олівцем.

За кілька секунд на руці загіпнотизованого з'явився червоний слід опіку, бо чоловік повірив, що справді обпікся. Якщо ваша підсвідомість вважає, що ви помираєте, ви справді помрете. Якщо вона уявляє рани від укусів, вони з'являються.

Він не вірив у Хапугу.

Але його підсвідомість вірила.

Грегор спробував вибігти за двері. Хапуга відрізав йому шлях. Він схопив Грегора своїми лапами і нахилився до шиї.

Чарівне слово! Що ж це було за слово?

Грегор вигукнув:

— Альфойсто!

— Неправильно, — сказав Хапуга. — Будь ласка, не репетуй.

— Регнастико!

— Ні. Припини пручатись, і я закінчу, перш ніж ти…

— Вурсфелхеппілор!

Хапуга скрикнув від болю, випустив Грегора, піднісся вгору й розтанув у повітрі.

Грегор гепнувся на стілець. Ледь не загинув. Ще трохи, і його спіткав би страшний кінець.. Було б геть безглуздо вмерти через власну підсвідомість, бути знищеним власною уявою, самонавіюванням. Йому пощастило, що згадав це слово. Хоч би тільки Арнольд поквапився...

Він почув тихе задоволене хихотіння.

Воно чулося з чорноти прочиненої шафи, викликаючи давні спогади. Йому знову було дев'ять років, і Тіньовик — його Тіньовик — був химерною, худою, жахливою істотою, яка ховалася за дверима, спала під ліжками і нападала лише в темряві.

— Вимкни світло, — сказав Тіньовик.

— Нізащо, — Грегор схопився за бластер. На світлі він був у безпеці.

— Краще вимкни.

— Ні!

— Ах так! Еган, Меган, Деган!

Три маленькі створіннячка заскочили до кімнати. Вони побігли до найближчої лампочки, кинулися до неї та почали жадібно ковтати світло.

У кімнаті потемнішало.

Грегор стріляв у істот щоразу, коли вони наближалися до лампочок. Скло розліталося на друзки, а меткі створіння спритно ухилялись.

Нарешті Грегор збагнув, що накоїв. Ці створіння не могли з'їсти світло Уява жодним чином не може впливати на неживу матерію. Він уявив, що в кімнаті темнішає, і…

Грегор сам потрощив усі лампочки! Його власна згубна підсвідомість обдурила його.

Тіньовик вийшов із шафи. Стрибаючи від тіні до тіні, він наблизився до Грегора.

Бластер не завдавав йому жодної шкоди. Грегор гарячково намагався пригадати чарівне слово — і, на жаль, згадав, що не було чарівного слова, яке проганяло б Тіньовика.

Він відступав, а Тіньовик просувався до нього, поки Грегору не заступила шлях велика коробка. Ті-ньовик височів над ним, Грегор зісковзнув на підлогу й заплющив очі.

Його руки діткнулися до чогось холодного. Він