кави й додав у неї гарну дозу коньяку. Зумів утриматися від бажання розтрощити непотрібну систему сигналізації. Натомість зв'язався зі своїм партнером.

— Дуже цікаво, — так зреагував Арнольд на розповідь Грегора. — Одяг оживає! Справді дуже цікаво.

— Я так і знав, що тебе це потішить, — скрушно мовив Грегор. Після кількох ковтків коньяку він почувався покинутими напризволяще.

— Чи сталося ще щось?

— Поки що ні.

— Ну, будь обережний. У мене є гіпотеза. Потрібно її перевірити. До речі, якийсь божевільний букмекер приймає ставки на тебе п'ять проти одного.

— Та що ти кажеш?

— Так. Я теж зробив ставку.

— За мене, чи проти? — іронічно поцікавився Грегор.

— За тебе, звичайно! — обурився Арнольд. — Ми ж партнери, чи як?

Вони попрощалися, і Грегор заварив собі ще кави. Цієї ночі спати вже не збирався. Було приємно дізнатися, що Арнольд поставив на нього. Але, з іншого боку, Арнольду зазвичай страшенно не щастило в іграх.

Коли розвиднилося, Грегору вдалося кілька годин міцно поспати. Прокинувся він уже доволі пізно, знайшов собі одяг і заходився вивчати табір сонцепоклонників.

До вечора дещо виявив. На стіні будиночка було похапцем нашкрябане слово Тгаскліт. Тгаскліт. Слово нічого не означало для Грегора, але він відразу повідомив про це Арнольдові.

Далі він ретельно обшукав свій будиночок, встановив більше ламп, протестував систему сигналізації та зарядив бластер.

Здавалося, все було гаразд. Та Грегор з острахом спостерігав, як заходить сонце, сподіваючись, що доведеться побачити його знову. Потім влаштувався у зручному кріслі й спробував спокійно все обміркувати.

Тут не було ні тварин, ані рухливих рослин, не могло бути розумних каменів або гігантського мозку в ядрі планети. Привид V не мав навіть малого супутника, на якому хтось міг би сховатися.

Грегор не вірив у привидів чи демонів. Він знав, що надприродні явища за детального вивчення за-звичай перетворюються на цілком природні. Міфи якщо не розвінчуються, то якось самі по собі перестають нас цікавити. Примари не стоять і не чекають, поки їх почнуть досліджувати ті, хто в них не вірить. Привид замку завжди йде у відпустку, коли з'являються вчені з камерами та магнітофонами.

Тож залишилася єдина можливість. Припустимо, хтось прагнув отримати цю планету, але не бажав сплачувати ціну, якої вимагав Фернграум. Може, той хтось і ховається тут, лякає поселенців, навіть вбиває їх, щоб збити ціну?

Це здавалося логічним. Можна було б навіть якось пояснити поведінку його одягу. Статична електрика за належного використання, могла б…

Перед ним щось стояло. Сигналізація, як і минулого разу, не спрацювала.

Грегор повільно розглядав примару. Створіння мало приблизно десять футів зросту, а статурою нагадувало людину, якщо не враховувати крокодилячої голови. Воно було яскраво-малинового кольору в пурпурову повздовжню смужку. В одній лапі створіння тримало велику коричневу бляшанку.

— Вітаю, — озвалося воно.

— Привіт, — вичавив із себе Грегор. Його бластер лежав на столі лише за два кроки. Він замислився: чи нападе потвора, якщо він спробує схопити зброю?

— Як тебе звати? — безбарвним голосом запитав Грегор, і далі перебуваючи в стані глибокого шоку.

— Я — Смугастий Хапуга, — відповіло створіння, — хапаю різні речі.

— Як цікаво.

Рука Грегора поволі потяглася до бластера.

— Можу схопити те, що зветься Річардом Грегором, — вів далі Хапуга веселим, безтурботним тоном, — і з'їсти в шоколадному соусі. — Він підняв коричневу бляшанку, й Грегор прочитав на етикетці: «Шоколад Сміга. Ідеальний соус до Грегорів, Ар-нольдів і Фліннів».

Пальці Грегора торкнулися бластера. Він запитав:

— Ти збираєшся мені з'їсти?

— Авжеж, — відповів Хапуга.

Грегор схопив зброю, зняв запобіжник і вистрілив. Промінь бластера відбився від грудей Хапуги і обпалив підлогу, стіни та брови Грегора.

— Це мені не зашкодить, — пояснив Хапуга, — я зависокий.

Бластер випав із руки Грегора. Хапуга нахилився ближче.

— Я зараз тебе не з'їм, — сказав він.

— Ні? — насилу промимрив Грегор.

— Ні. Я зможу з'їсти тебе лише завтра, першого травня. Такі правила. Я просто прийшов про дещо попросити.

— Про що саме?

Хапуга усміхнувся.

— Будь такий ласкавий, з'їж кілька яблучок. Вони надають м'ясу надзвичайного, дивовижного смаку.

І з цими словами смугасте чудовисько зникло.

Тремтячими руками Грегор викликав по радіо Арнольда і розповів йому, що сталося.

— Гм, — сказав Арнольд, — Смугастий Хапуга, еге ж? Гадаю, це саме те, чого слід було очікувати. Все сходиться.

— Що там у тебе сходиться? Що ти маєш на увазі?

— Насамперед, зроби так, як я скажу. Я хочу переконатися.

Отримавши вказівки Арнольда, Грегор розпакував хімічне обладнання та виставив рядком пробірки, реторти й хімічні речовини. Він зливав, перемішував, досипав, розділяв, як йому було вказано, і, нарешті, поставив суміш на плиту, щоб нагріти.

— Тепер, — Грегор знову вийшов на зв'язок, — поясни мені, що відбувається.

— Авжеж. Я знайшов слово Тгаскліт. Це опалій-ське слово. Воно означає «багатозубий привид». Ті, хто поклоняється сонцю, були з Опала. Це тобі щось підказує?

— Вони були вбиті рідним привидом зі своєї планети, — злісно процідив Грегор. — Мабуть, той якось прослизнув на їхній корабель. Можливо, було якесь прокляття і…

— Заспокойся, — зупинив Арнольд його іронічний монолог, — не йдеться про жодні привиди. Розчин ще не кипить?

— Ні.

— Скажеш, коли закипить. Тепер давай розглянемо твій одяг, який ожив. Це нагадує тобі щось?

Грегор подумав.

— Ну, — почав він невпевнено, — коли я був дитиною… Ні, це безглуздо.

— Пригадай, — наполягав Арнольд.

— Малим я ніколи не залишав одяг на стільці. У темряві це завжди нагадувало людину, дракона чи щось подібне. Гадаю, такі страхи були не лише в мене. Але це не пояснює…

— Навпаки, якраз у цьому й річ! А пам'ятаєш Смугастого Хапугу?

— Ні. Звідки мені про нього знати?

— Та ти ж сам придумав його! Пам'ятаєш? Нам було десь вісім чи дев'ять — тобі, мені й Джиммі Флінну. Ми вигадали найжахливіше чудовисько, яке лише можна було уявити, — наше особисте чудовисько, й воно хотіло з'їсти тебе, мене або Джиммі з шоколадним соусом. Але тільки першого числа кожного

місяця, коли ми приносили табелі з оцінками. Треба було вимовити чарівне слово, щоб позбутися його.

Грегор пригадав і здивувався, як він міг таке забути. Скільки ночей він провів у жахливому очікуванні Хапуги? Через цей страх про табель з поганими оцінками вже й не думалося.

— Розчин кипить? — запитав Арнольд.

— Так, — відповів Грегор,