зубного болю, і якийсь час мовчала, а тоді знову

заговорила: - Десь із місяць тому я почала відчувати, що з моїм Майклом щось негаразд. Він і раніше був дуже

зайнятий, та все одно знаходив для мене турботливе слово, запитає, бувало, як здоров’я, тощо. І раптом - ніби мене

вже й немає поруч. Іноді ж, задумавшись, він шепотів якесь ім’я. І тоді я збагнула: мій чоловік назнав собі іншу, і

вона його полонила до безтями.

- Перепрошую, місіс... - Х’ю відкинувся на спинку крісла і мигцем поглянув на годинник. - Ваш чоловік покохав

іншу... Що ж, таке, на жаль, буває. Та до чого тут Кримінальна служба?

- Але ж ви не знаєте, у кого він закохався! - із жахом вигукнула жінка. - Він... розумієте, він... заморочив голову

моєму бідному Майклу.

- Даруйте, місіс. Ви говорили: вона, а тепер - він.

- Правильно, він. Бо він - привид. Хоч і жіночої статі.

- Гм... - Х’ю співчутливо дивився на відвідувачку. - Хоча привиди, зізнаюсь, не по нашому відомству, але я

слухаю вас, місіс Джексон. Як же ви дізналися, що вашому чоловікові... кгм-гм... морочить голову саме привид?

- Якось я прокинулась опівночі, а Майкла поруч немає. Тільки зім’ята подушка. Серце моє стислось, наче

відчуло біду. Я поспіхом спустилася в хол першого поверху і обімліла... В пітьмі посеред холу мерехтіло якесь

дивне, неземне проміння, а в тому блакитному промінні стояла жінка... Незвичайної, повірте мені, вроди. Як

молода богиня, - місіс Джексон густо почервоніла. - Стояла зла розлучниця у мерехтливому світлі і сама була наче

сонячне проміння. А Майкл... - вона схлипнула і неприємно шморгнула носом, - мій Майкл укляк перед нею на

колінах, простягав до неї руки і щось, як в екстазі, бурмотів... Я скрикнула, годинник відбив удар, і жінка тієї ж

миті щезла...

- Вибігла з холу? - ввічливо уточнив Х’ю.

- Ні, ні, вона нікуди не вибігала, - гаряче заперечила місіс Джексон. - Вона не пішла, не сховалась.

- Вибачте, але я не збагну, куди ж вона в такому разі поділась?

- Н-не знаю, містере інспектор. Вона розтанула посеред холу, наче марево. В ніщо перетворилась, повірте мені.

Х’ю кивнув, що він, мовляв, вірить, а сам нетерпляче тарабанив пальцями по столі.

- Майкл накинувся на мене, кричав, що я шпигую за ним, що він і хвилини не може побути сам-один, що... -

місіс Джексон затулила руками обличчя, яке аж пашіло, - що ніякої жінки не було, то все мені, мовляв,

приверзлося, що я стала занадто ревнива і мені всюди ввижаються суперниці...

Х’ю слухав ніби й уважно, але на обличчі в нього було виразно написано: “Можливо, Майкл і має рацію, адже

невродливим жінкам справді скрізь ввижаються суперниці... Бідолашний Майкл!..”

- Даруйте, місіс... А ви певні, що жінка-привид таки була, чи, можливо... гм-гм... то все ілюзія?

- Ви... ви мене ображаєте, інспекторе... містере...

- Х’юлетт Кларнес, місіс.

- Ви мене незаслужено ображаєте, містере Кларнес! - зі сльозами на очах вигукнула жінка. - Привида я бачила,

як оце зараз бачу вас. Але наступної ночі я вдала, що міцно сплю, а сама за п’ять до дванадцятої встала. Майкла

вже не було в ліжку, і я тихенько спустилася в хол. Я навіювала собі, що минулої ночі все те мені привиділось,

примарилось... Так от, з останнім, себто дванадцятим ударом годинника посеред холу в світлому мерехтливому

промінні з’явилася та зваблива жінка. І мій чоловік, мій Майкл, затремтів, як божевільний, і почав благати, щоб

вона його не кидала...

Жінка хотіла було ще щось додати, але з очей її закрапали сльози, і вона похилила голову.

- Заспокойтесь, місіс Джексон, - зітхнув Х’ю. - Ми неодмінно надішлемо до вас... кгм... спеціаліста з привидів.

- Водилися вони в тебе коли-небудь! - хмикнув приватний детектив і вимкнув відеоекран. - І ось таке можливе у

наш двадцять перший вік!

Джо похитав головою...

IV

Об одинадцятій вечора, так і не відпочивши, Джо дістав із сейфа-шафи спецкуртку, яку завжди одягав, коли

збирався вночі на діло. Куртка була легка, зручна, майже не відчутна на тілі, хоча кулі її не пробивали. Крім того,

високий стоячий комір закривав шию, а довгі рукави в разі потреби перетворювались на рукавиці. На голову

натягнув капелюх (на випадок чого він міг захищати голову і лице прозорим щитком, що висувався з-під козирка) і

вже хотів виходити, як почувся мелодійний дзвінок і на відеоекрані з’явився Кларнес.

- Ти, напевне, зібрався в Сьомий район на віллу “Двох щасливців?” - запитав він. - Вийди із своєї неприступної

фертеці, куди не долітають житейські бурі. Я зараз прилечу до тебе, приватний Дюпене.

- О’кей! Я маю вільних п’ятнадцять хвилин.

- А я буду через сім хвилин.

Вони всміхнулися один одному, і в Джо поліпшився настрій. Х’ю був його давнім приятелем, другом далекої

юності, коли вони навчалися разом в одній гімназії. Тоді Х’ю і Джо були майже нерозлучні, сиділи за однією

партою, разом гуляли, разом мріяли-фантазували... Чи, залізши в одне ліжко, накривалися простирадлом і

засвічували кишеньковий ліхтарик. Завмираючи, уривчастим шепотом читали оповідання Едгара По “Убивство на

вулиці Морг” та “Золотий жук”. (Чому під простирадлом, та ще з ліхтариком? А щоб було таємничіше та

романтичніше!) І мріяли стати такими ж, як Дюпен, детектив-аматор.

Новоявленими Дюпенами вони не стали, але разом закінчили спеціальний коледж і разом пішли працювати

детективами - Х’ю в Кримінальну службу, а Джо вільним митцем, як іронічно він себе величав. Стільки звідтоді

води збігло! Не все збулось, про що мріялося, але не все і втрачено. Дещо із своїх мрій втілили у життя - і на тім, як

кажуть, спасибі.

Все ще всміхаючись і наперед радіючи зустрічі з другом, Джо вимкнув екран, прихопив футляр з окулярами для

інфрабачення, тицьнув пачку сигарет до кишені (палив він рідко, але, йдучи на ніч, завжди прихоплював куриво,

так, про всяк випадок) і підійшов до дзеркала, щоб за звичкою здійснити традиційний ритуал - оглянути себе з ніг

до голови, чи нічого не забув, чи все гаразд? Із дзеркала на нього дивився середнього зросту, міцний, тренований