найрізноманітніших юрт, а то й геометричних фігур - квадратів, прямокутників, кубів, овалів тощо; космічних
кораблів, ракет, супутників, а також гігантських птахів, тварин. Траплялися й ні на що не схожі - нагромадження
бозна-чого, і невідомо було, як там, усередині, можна жити й відпочивати.
Птахоліт знизився над однією галявою і, виставивши три ноги, став у густій тіні дерев. Х’ю із Джо спустилися
по трапу і зупинилися, прислухаючись та придивляючись. Всюди було тихо, як у пустці, наче й не жили тут люди,
лише де-не-де світилися вікна. Місяць піднявся вище, із жовтого, неяскравого став сліпучо-білим, і від дерев,
кущів та будинків лягли чорні різкі тіні.
За сотню кроків від них, край галяви, стояла на насипному цоколі, обкладеному диким камінням, двоповерхова
сільська хата - дивовижної навіть для цих країв архітектури. Нижня хата - з верандою, що спиралася на стовби, -
мала чотирикутний дах, а на ньому стояла друга хата, точнісінько така сама, тільки трохи менша. І теж з верандою.
Вілла, як і більшість сучасних будівель, була збудована з мелітопласта - цього універсального будівельного
матеріалу двадцять першого сторіччя - надміцного і надлегкого, але імітованого під глиняні стіни і солом’яний
дах.
“Де я бачив такі двоповерхові селянські хати з верандами, криті рисовою соломою? - подумав Джо і нарешті
пригадав: - В Індії. Здається, так будуються бенгальці”.
- Прошу, - жестом запросив його Х’ю. - Це і є вілла “Двох щасливців” - місце перебування звабливого привида,
якщо він тільки не є плодом ревнивої фантазії місіс Джексон. О дванадцятій привид має з’явитися, тож не будемо
гаяти часу.
Тримаючись затінених місць, вони обійшли віллу і через дірку в огорожі проникли всередину. Східцями в
цоколі піднялися до дверей, що виводили у внутрішній двір. Всюди панувала тиша.
Двері були замкнені, та Х’ю, з хвилину поморочившись, відімкнув їх, хоч замок і був оригінально-хитрий.
- Дещо й ми тямимо, - похвалив він сам себе.
- Діємо, ніби нічні злодії, - невдоволено буркнув Джо, котрий у таких питаннях був аж надто делікатний.
- Пусте! Зате повна гарантія, що привид не буде люб’язно попереджений про наш прихід.
Прислухалися - тиші начебто не сполохали. Прошмигнули в коридор, зачинили за собою двері. В темряві вдягли
окуляри нічного бачення, проминули кілька бічних дверей і зрештою зайшли у майже квадратний хол першого
поверху.
- Цок-цок, цок-цок... - м’яко гойдався маятник великого, в ріст людини, годинника і золотом спалахував при
місячному світлі, що лилося в хол через вікна.
- Гадаю, що привида ніхто не попередив про наш прихід, і він продемонструє нам опівночі свою чарівну звабу, -
прошепотів Х’ю. - Особисто я коханням ситий по зав’язку, бо вже двадцять років ходжу в сімейному ярмі, а ти,
Джо, гляди, не піддавайся чарам.
V
І тільки Х’ю сказав оте “не піддавайся чарам”, як почулися тихі, скрадливі кроки.
Детективи насторожились, завмерли, але хоч скільки вслухалися в нічну тишу, кроки більше не повторились.
- Вчулося, - буркнув Х’ю. - Будемо влаштовуватись, бо рандеву з привидом може й затягнутися.
Хол був просторий, з трьома широкими вікнами у внутрішній двір. Під протилежною од вікон стіною, неподалік
дерев’яних східців, що вели на другий поверх, і стояв у ніші той самий старовинний годинник. Ліворуч од
годинника, біля виходу в коридор, вишикувались м’які меблі - так званий сектор відпочинку. Праворуч, напроти
глухої стіни без єдиного вікна (здається, з боку вулиці) зі смаком групувалися кадоби, імітовані під пні різних
дерев, у яких росли маленькі деревця та кущі (серед них були й карликові японські сосонки). Посеред кімнати було
прослано товстий та м’який килим ручної роботи, а трохи від центру килима знаходився маленький столик з
вазою, в якій біліли айстри.
Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої
стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.
На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших
планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені
фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же
висіли майстерні фотоетюди грибів чи “цукрових голів”. Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками,
тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що
в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,
Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.
Ще мить - і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора
нечутно.
Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет (“Чашка? - здогадався Джо. - Напевне, з водою?
Виявляється, і привиди п’ють...”), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком
по годиннику і сказала з відразою:
- Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не
віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я - жива жінка. А ти... ха-ха... безтілесний дух! Пху, і все! А жива й
гаряча жіноча плоть - це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман... Безтілесним духом земний чоловік довго
ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!
Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх,
щось бурмочучи.
Детективи почекали, доки вона зникне, і ледве стримались, щоб не зареготати вголос.
- Мені здається, що місіс Джексон... - обережно почав Х’ю, та Джо його перебив:
- Тобі не здається, а так воно й є. Перед тим, як іти сюди, я дістав довідку: місіс Джексон лікувалася в
невропатолога. Та й зараз його відвідує.
-