симпатичне, ледь овальне обличчя ще було свіже: далекі предки його були вихідцями з Кореї і подарували
Джорджу на згадку про себе й свою батьківщину еластичну смагляву шкіру, жорстку чорну чуприну й темні
агатові очі, які, коли він усміхався чи мружився, видовжувалися в ледь помітну щілину... “Оглядинами” Джо
лишився задоволений, тож сказав своєму відображенню в дзеркалі:
- Нічого, ще зійдемо за перший уцінений сорт.
Погасивши світло, Джо вийшов на веранду (двері за ним зачинилися автоматично) і якусь мить стояв,
вслухаючись у тишу. В такі вечори, самотні, темні та прохолодні, він відпочивав душею. Навіть тоді, коли знав, що
на нього може чатувати небезпека. А сьогодні його чекав якийсь патріархальний привид, і Джо почував себе
безжурним хлопчиськом. Хоча інтуїція підказувала, що за тим привидом може ховатися не така вже й безневинна
історія. Але думати про те не хотілося, всьому свій час.
Джо жив у найвіддаленішому районі - Дванадцятому, куди міський шум-гам не долітав. Дачне місце... За спокій
і любив його детектив, тому й оселився саме тут, а не деінде... Пахли матіоли - улюблені квіти, лиш де-не-де
блимали ліхтарі, і - ані душі не видно. Та й хто вийде з кімнати, коли зараз демонструється двадцять п’ята (чи
двадцять шоста, Джо точно не пам’ятав) серія безконечного детективного серіалу і все населення Дванадцятого
району сидить зараз біля телестін, що вже давно замінили колишні ящики-телевізори з маленькими екранами.
Детективний серіал Джо не дивився. Як професіонал, він просто терпіти не міг фільмів про свою роботу.
“Дилетантщина і суцільна фальш, - відмахувався, коли мова заходила про розважально-пригодницькі фільми. - Та
й що ті ділки від кіно тямлять у нашій роботі? Аби примусити всю країну сидіти біля телестін - чого тільки не
навигадують!..” Гірше було, що після кожної демонстрації фільмів жахів чи й просто детективних, у яких
смакувалися найвигадливіші вбивства й насильства, у Місті різко зростала кількість злочинів. Точно таких, які
показувала стрічка.
Отак розмірковуючи про кінозло, Джо заклав руки за спину і походжав хідником сюди й туди. Вулиці перед ним
не було, а там, де вона мала бути, зеленіли галяви, чергуючись із куртинами квітів, кущами чи купами
декоративного каміння. Звідколи наземний транспорт (і, зокрема, індивідуальний, піднявся в небо, звідколи легкі
зручні птахольоти - надійні й дешеві - замінили смердючі автомобілі, зникла асфальтова броня доріг та вулиць. Та,
власне, зникли за непотрібністю й самі дороги в прямому значенні цього слова, а вулиці лишилися тільки в центрі
Міста, для пішоходів. У приміських дачних районах їх замінили хідники обіч будинків.
Над сусідніми віллами безгучним кажаном мигнув птахоліт, на мить блиснувши металом в світлі ліхтаря, і завис
над Джо. З освітленої кабіни, на якій яскраво горіли літери “КС”, визирав Х’ю. Птахоліт (серія “Стриж”) був
маленький, двомісний, такі затишні, легкі, безпечні в кермуванні літальні машини дуже полюбляв Джо. Металевий
птах опустився біля детектива, висунув три тонкі пружинисті ноги й безшумно став на них. Кабіна відчинилася, з
неї висунувся трап. Джо піднявся в птахоліт, Х’ю зачинив за ним двері кабіни, “Стриж” підстрибнув, втягнув у
себе ноги і, роблячи півколо, почав набирати висоту. З боків у нього висунулись невеликі крила, політ став
плавним і майже нечутним.
- Мені сьогодні негадано випало щастя - виявився вільний вечір, - озвався Х’ю, коли машина вже лягла на
потрібний курс і управління взяв на себе автопілот. - Начальство терміново вилетіло в столицю, а друге
начальство, домашнє, гостює в матері. Там і заночує. Тож я вирішив відікласти все до диявола і...
- ...і, скориставшись відсутністю дружини, майнути до звабливого привида, чи не так? - Джо радів, що проведе
вечір з приятелем. - Тим більше, якщо вірити місіс Джексон, привид таки з біса гарненький. Але остерігайся, щоб
бідолаха Майкл, бува, не приревнував тебе.
- А що таке... ревнощі? - здивувався Х’ю. - Зізнаюсь, я вже давно не заглядав до словника маловживаних слів.
- Слово “ревнощі” не стало маловживаним навіть у наш час. Ну, а що воно означає, то це... м-м... сумнів у
вірності, коханні, підозра у подружній зраді, - почав пригадувати Джо. - Ревнувати, як тлумачать словники
(пошлюсь на них, бо особисто на практиці я ще не випробував, що таке ревність), так ось, ревнувати - це значить
вважати кого-небудь суперником у коханні. От Майкл і сприйме тебе за свого суперника. Або твоя дружина
сприйме цей візит за зраду подружньої вірності, містере інспектор.
- Дякую. Просвітив. Тільки я, здається, байдужий моїй дружині. Не ревнує і не ревнувала мене ніколи.
Агатові, наче вкриті легким туманцем, очі детектива іронічно блиснули на Кларнеса і сховалися у вузькі
щілини.
“Стриж” зробив крутий віраж і пішов на зниження.
Внизу пропливали будівлі Сьомого району. Джо хоч і бував тут не раз, та все ж із цікавістю дивився вниз, де
темніли дахи й кущі та матово блищала вода в промінні місяця, що вже зійшов над горами. Сьомий район був чи
не найоригінальнішим приміським районом - негусто заселеним, з острівцями незайманої природи. Мешкали тут
здебільшого художники, артисти, музиканти, скульптори, викладачі коледжів, інженери, менеджери середньої
ланки, невисокі урядові службовці тощо. І вілли тут були різні - двох однакових не побачиш, часом аж надто
химерні й оригінальні. Кожен будував на свій смак, силкуючись не бути схожим на сусіда, а то й перевершити
його фантазією або дивацтвом. Тому кожна вілла мала свою персональну назву (теж, як правило, дивакувату й
химерну, щоб ошелешити сусіда чи гостя). Одно- й двоповерхові вілли здіймалися у вигляді сторожових веж,
звичайних сільських хат, хиж, куренів, індійських вігвамів, ескімоських іглу,