кінського. Так-так! Ще десяток років — і ваші солдати переб’ють усіх дикунів. Що ви тоді робитимете, га?

— Любчику, та ви ж стопроцентний американець!

— Надто багато чести, містере. Я лише скромний український літератор... І я кажу: вам треба організувати власний завод дикунів...

— Чудесно!!

— ... і власний рушничний та гарматний заводи...

— Геніально!

— ... і чекати того часу, коли дикуни захоплять ваші рушниці та гармати, і повернуть їх пащами до вас, і виженуть зі своїх країн усіх мерзотників та негідників...

Він розкрив рота, довго мовчки дивився на мене, потім плюнув і одвернувся.

Одвернувсь і я.

Сонце ще міцніше почало пестити мене своїм пекучим промінням.

Мені здалося, що я поволі розтоплююсь у сліпучому сяйві.

***

... Коли повіяв свіжий вітрець, я підвів голову. Містера Вілкінза вже не було коло мене. Біля моїх ніг солодко хлюпотіло море.

Хто він, містер Вілкінз? Коли я бачив його? І чи бачив узагалі? Не знаю сам.

Може, все це тільки приснилося мені під гарячими ласками південного сонця.

4

Минало літо.

Рожеві сутінки переповнили повітря, палубу, пароплав, далекий берег прозорим кришталевим покоєм.

На палубі сиділо троє: маленький чорний, як жук, репортер провінціальної газети; відомий український артист з енергійним чуттєвим обличчям; і третій — самовпевнений огрядний мовчазний чоловік у великих чорних окулярах.

Серед широкої урочистої тиші їх розмову було чути на весь пароплав.

Ті двоє спокійно пхакали цигарками, а нервовий репортер танцював на місці й кричав:

— Не перечте, будь ласка! — Ніхто й не думав з ним сперечатися. — Не перечте! Не говоріть дурниць! — Ніхто нічого й не говорив. — Дайте мені скінчити! Я ще не скінчив... Так от: хай вони приїхали б та подивились, якими велетенськими кроками ми посуваємо вперед свою культуру. На могутнім червонім паровозі революції, здіймаючи навкруги грім і бурю, переможно прямуємо ми в царство соціалізму, в царство червон...

— Він має рацію, — спокійно перебив артист. — Коли б трохи менше галасу й крику, він був би цілком правий. Але, знаєте, професія накладає своє тавро: він журналіст. Ви чули про театр «Березіль»?

— О-о! — вхопив собі слово репортер. — О-о-о! Це наша гордість, наше світло, наше тепло, втіха й надія!

— Коли б не так пишно, — сказав артист, — він мав би рацію.

Чоловік у чорних окулярах, що до цього часу мовчав, повільно запалив нову сигару і смачно затягнувся.

— Я бачив цей театр, — поважно вимовив він. — Я був задоволений. Серйозні мистецькі досягнення. Тільки я вам скажу, і ви, будь ласка, не ображайтеся... Вам, поступовим українцям, бракує ділової практичности.

— Що-о?

— Так-так! Ви називаєте себе матеріалістами, марксистами і ще там якось... і в той же час ви ідеалісти.

— Вибачте, будь ласка, але...

— Чекайте. Візьмімо, наприклад, ваші театри...

— Кожна постановка — нове слово мистецтва! — гукнув екзальтований репортер.

— Припустімо. Але як ви використовуєте свої досягнення? Я кажу про матеріальний бік справи. Постановки високої мистецької цінности, що у нас пів року йшли б з нечуваним тріумфом, у вас майже не викликають відгуку широких кіл суспільства.

— Ну, знаєте, — нахмурився артист, — ми поволі наближаємо театр до глядача, ми вживаємо заходів, щоб...

— А, залиште! Зразок ділової безпорадности та наївности — от що є оті ваші заходи. Та якби ми мали такий театр, ми за пів року озолотилися б! Трест озолотився б, я озолотився б, артисти озолотилися б, репортери озолотилися б!

— Ви жартуєте?

— До біса жарти! Я вам кажу!

Репортер соромливо глянув на свої обшарпані штани і з відтінком в’їдливости сказав:

— А дозвольте вас запитати: яким же способом ви озолотилися б?

Чоловік в окулярах ласкаво посміхнувся:

— Як?..

Він видержав паузу, саркастично кахикнув і врочисто гримнув:

— Р-р-реклама!! Розумієте? Культура реклами! Я весь тремчу від досади, коли бачу вашу дитячу рекламу. З ваших наївних афіш сміються коні й автомобілі. Ви хочете знати, як зробив би я? Будь ласка. Припустімо, що на певний день ви призначили відкриття сезону. Йде прем’єра, бойовик, шедевр вашого найкращого драматурга. Величезні плакати, світові сигнали, щоденні повідомлення в газетах: «Художнє оформлення — стільки-то тисяч! Туалет прем’єрші — стільки-то! Справжні діаманти! Триста репетицій!..» Заздалегідь сила хвалебних рецензій найпопулярніших, найнезалежніших критиків (це коштуватиме вам зовсім недорого; помічено, що популярність і горда незалежність критика просто пропорційні його згодливости). Попередній продаж квитків. Аншлаг! Стіни театру тремтять від незлічимого натовпу. Сім годин вечора. Вісім. Дев’ять. Публіка реве, гримить, гукає, загрожує розруйнувати театр. І от — на сцену виходить «трохи блідий від хвилювання» режисер.

Чоловік в окулярах схопився з крісла, вклонився й голосно загуркотів:

— «Шановне громадянство! Тяжке лихо спіткало наш театр. Несподівано таємниче зникла наша героїня. Пів години тому до її убиральні зайшла якась невідома особа в чорній машкарі. Між цією особою і артисткою сталась якась боротьба — і прем’єршу вкрадено. Зараз ми маємо відомості, що таємнича особа є індуський принц, який безнадійно закохався в артистку три роки тому, під час її мандрівки по Індії. Тепер вони летять аеропланом у напрямку індуського кордону, але навздогін їм послано три аероплани, і...»

Ну, і так далі: «Вистава не відбудеться. Хто бажає, може одержати гроші в касі».

Збитки? Ах, ідеалісти! Та загляньте ж хоч трохи вперед! Ви ж самі прегарно розумієте, що героїня в цей час спокійно сидить дома, п’є каву і розглядає рожеві нігтики. Другого дня в газетах портрети, інтерв’ю, біографії... Героїню відбили, її легко поранено. Виявилось, що індійський принц зовсім не принц, а навпаки — небіж мексиканського президента. Старий морський вовк... По всьому світові шукає сомалійку, від якої колись у Бомбеї мав дітей... Переплутав нашу героїню зі своєю екзотичною коханкою... Завтра — вистава. В ложі — експринц... Портрети, інтерв’ю, біографії... Ви мене розумієте? Десять, двадцять, сто рядових вистав! Культура реклами, шановне громадянство! Культура реклами, що є тільки невеличкою ділянкою загальної культури сучасних високоцивілізованих народів.

Або ж: «Вистава не відбудеться!» — «Чому?!» — «Герой, тікаючи на авто від поклонниць, заплутався кінчиком кашне в колесі — і...» Сенсація! Помста зганьбленої жінки! Замах з обміркованим наміром! Портрети, інтерв’ю, біографії! Півтораста вистав день у день! Га? Зрозуміло, що я навів тут найелементарніші, так би мовити, академічні і,