Росін Веніамін Юхимович - 5 книг. Начальная страница.

Веніамін Юхимович Росин
Вениамин Ефимович РОСИН

Народження - 29 грудня 1912 року
Смерть - 18 липня 2000 року

(1912)


Украинский писатель Вениамин Ефимович РОСИН родился в семье служащего. После школы работал киномехаником в сёлах Киевщины. С 1932 года служил в РККА, был затем на оперативной работе в органах МВД. Участник ВОВ, награждён.
Печататься начал в 1950 года в журналах «Пограничник», «Военные знания», в газете «Патриот Родины». С 1952 года стал писать для детей — рассказы, сказки, басни. Писал на русском и украинском языках, автор множества книг для детей, юношества и взрослых, членом СП СССР стал в 1958 году. Автор сказочных книжек «Болтливая сорока» (1955), «Что такое аппетит?» (1959), «Полёт Барвинка на Луну» (1960) и др. В соавторстве с В.А. Сусловым опубликовал фант.-прикл. повесть «На каравелi “Улюбленець Нептуна”» (1962), она же НФ-повесть «Дивовижна одiссея Федi Кудряша» (1969), соавтор Владлена Алексеевича Суслова (1924-1981), более известный произв. др. жанров.

Собрано по частям из всех сайтов интернета.



Казкар-чорнороб
До 100-річчя від дня народження Веніаміна Росіна

http://litgazeta.com.ua/articles/kazkar-chornorob/
АВТОР ОЛЕКСАНДР БАКУМЕНКО, ОПУБЛІКОВАНО ТРАВЕНЬ 24, 2013

Мені пощастило познайомитися з книгами дивовижного казкаря Веніаміна Юхимовича Росіна на початку шістдесятих. Його книжки і я, і мої друзі, і мої діти завжди читали і читають залпом, з насолодою. Росіну, як казкарю-письменнику найцікавішого для молоді пригодницького жанру, були притаманні винахідливість, дотепна видумка, гостросюжетна динаміка розвитку подій, художні пошуки, що захоплювали та змушували не просто читати, а й разом з автором переживати, аналізувати й думати. Не кожному письменнику таке до снаги, а Веніамін Юхимович цього досягав чудовою, лаконічною мовою, стислими афористичними висловлюваннями, що підкреслювали не тільки риси характеру його героїв, а й передавали глибокий смисл його оригінальних творів.

 Сьогодні часто задаюся питанням: “Чому наші діти так мало читають? Невже наші письменники зупинилися у своєму розвитку, а нашими дітьми править всемогутній зарубіжний Гаррі “Штопор”?” Одначе все пояснюється простою комерціалізацією нашого суспільства. Ринок повиганяв наших задушевних казкарів з книжкових крамниць, повиганяв з нашого дитячого, як зараз люблять говорити, інформаційного простору. Замість прекрасної дитячої літератури, відомої усьому світові своїми традиціями, геніальними творами світової літературної скарбниці, нашим діткам підсунули дешеву західну халтуру, генетично не придатну для нашої молоді. А ще стає дуже боляче, коли люди, які створили одну з найкращих у світі дитячих літератур, ідуть від нас непомітно. Вони ніби залишилися десь далеко за межею нашої незалежності, напризволяще, залишилися без конче необхідної для них потреби розмовляти з дітворою. І то величезна трагедія нашої літератури, коли письменникам, яким було що сказати, не договоривши зі своїми читачами, довелося піти із вимушеної тиші за межу нашого життя. Разом з тією літературою пішли від нас природні казкарі, люди гаразді на задушевний жарт і творчу, не надривну фантазію. Так непомітно пішов від нас і Веніамін Росін, неординарний поборник правди і справедливості, один із небагатьох Дон-Кіхотів нашої літератури, якому 29 грудня 2012 року виповнилося б 100 років.

 Багатьом мешканцям нашого письменницького будинку по вулиці Олеся Гончара Веніамін Юхимович Росін запам’ятався як нескінченний витівник, гуморист і дотепник.

 Пам’ятаю, коли з нашого будинку виїхав на постійне помешкання до Німеччини Володимир Кашин, відомий письменник пригодницького жанру, Росін, зустрівши мене, жартома повідомив:

 – Саша, нарешті на нашому будинку можна встановити меморіальну дошку на честь Росіна і написати: “У цьому будинку залишився останній письменник єврейської національності, котрий ніколи нікуди не виїде, які б скарби йому не пропонували”.

 Веніамін Юхимович Росін війну починав сержантом-мінером, а закінчив капітаном, командиром роти міношукачів. Був тяжко контужений. Враження від пережитого на фронті лягло в основу багатьох його творів, зокрема повістей: “На війні і без війни”, “Голубі петлиці”, “Солдатська ложка”, “Іван Іванович — бувалий сапер”. Пам’ять про воєнні роки, фронтове братство, вшанування пам’яті тих, хто залишився навічно на полях війни, були святою темою не тільки письменника Веніаміна Росіна, а й громадянина Росіна.

 Якось ветеран розповів мені, як після Сталінградської битви, де йому довелося бути винищувачем танків, він потрапив у саперний батальйон. Відомо, що під час наступу сапери йшли пліч-о-пліч з піхотою, а бувало, і досить часто, що й попереду піхоти. Саперам доводилося робити проходи в дротяних і мінних загородженнях, а вже потім рушала піхота, вибивала противника з його укріплень. Коли Росін почав завзято розповідати мені про саперну справу, я побачив у хворих очах Веніаміна Юхимовича молодечий блиск:

“Саша, Ви знаєте, нема нічого більш небезпечного, як мати справу з мінами. Діє міна миттєво і частки секунди на розмірковування не залишає. Правду говорять, що сапер помиляється лише один раз у житті. Схибив — і нема тебе… У саперній справі, як ніде, слушна приказка — сім разів відміряй, а раз відріж… Добре пам’ятаю свою першу бойову міну. Протитанкова вона була — кругла, як блюдо, з темно-зеленою натискною кришкою. Провів я рукою по гладенькому колу міни, під днищем обережно помацав. Не бачу ні бокового, ні донного вибухового пристрою. Є лише верхній, основний, і червона цятка поблизу червоної риски видніється. Міна на бойовому зводі. Поволі, обережно намагаюся повернути вибуховий пристрій справа наліво, так, щоб червона цятка перемістилася до білої риски. Туди, де чітко видніється напис “Зіхер”, що німецькою мовою означає “Безпечно”. А пристрій ні з місця. Заіржавів чи з якоїсь іншої причини застопорився, тільки не рухається — і все. Відверто скажу тобі, Саша, що я трохи розгубився. Як же мені бути, думаю? Силою тут, зрозуміло, не візьмеш, але й залишати міну не можна. Споряджена, начинена вибухівкою міна дуже небезпечна. Обов’язок сапера знешкодити кожну міну. Отож я вирішив підірвати її. Для цього в мене була спеціальна запалювальна трубка. Вставив я її в гніздо, підніс запалений сірник до зрізаного навкоси вогнепровідного шнура і відбіг хутчій подалі, приліг за пеньком. Через кілька секунд вибухнуло, і піднялася над галявиною чорна земляна грива, ударило у вуха туге повітря. Ой, Саша, доводилося інколи добряче повозитися, поміркувати, попотіти, поки міну знешкодиш. Пригадую, як під час визволення Полтави трапився на нашому шляху залишений фашистами бліндаж. Підійшли ми з молодим солдатом до бліндажа, заглянули у віконце. Бачимо, стіл, на столі пляшка з вином, відкрита банка з консервами, поряд — біла з чорним орлом і свастикою пачка сигарет. На лавці акордеон і офіцерський кашкет. І чоботи біля стола, новенькі, з широкими, на їхній фасон, халявками. Загорівся мій супутник, як зараз пам’ятаю його прізвище: таке, як у нашого першого президента — Кравчук.

– Дозвольте, — каже, — товаришу капітан, чоботи взяти, а то мої черевики ремонту потребують, і набридло мені обмотки змотувати та намотувати. — Солдат посміхнувся радісно: — Тут неподалік моє село, он за тим ліском! Ще пройдемо кілометрів десять — і я дома! Мати в мене тут лишилася, сестри, менший брат. Два роки, як я пішов з дому. От і хочеться в нових чоботях додому з’явитися.

– А жити тобі, Кравчук, не набридло? — запитую. — Приманку фашисти для нас залишили. І сумнівів тут немає ніяких! Думають, поквапиться якийсь недосвідчений солдат, захоче приміряти новенькі чобітки. Ось ти й хочеш клюнути на цей гачок.

Бачу, Саша, по його очах: і вірить мені Кравчук, і сумнівається. Не дозволив я солдатові заходити у той бліндаж. Узяв я довгий шнур, прив’язав до жердини, приладнав гачок з дроту і крізь вікно акуратно зачепив ті чоботи за вушко на халявах. Відійшли ми з Кравчуком подалі, наскільки нам шнур дозволяв, залягли в канаві.

– Давай, — кажу, — тягни чоботи.

Потягнув Кравчук за шнур, а тут як гахне! Тільки колоди з бліндажа в повітря полетіли. Замість бліндажа яма лишилася та земля обгоріла. Дивлюся на Кравчука, а на ньому лиця немає. Знітився, дивиться на мене, очима кліпає.

– От тобі й розжився на чоботи, — пробурмотів він, — ледве через них життя не позбувся. Скільки житиму, стільки, товаришу капітан, Вас пам’ятатиму. Тепер мені добра наука буде.

 Звісно, всіх пасток, які нам довелося зустрічати на фронтових шляхах, не перерахуєш. І все ж хочеться, Саша, розповісти тобі про ще один випадок. Рідкісний, можна сказати, випадок. Якось ми разом із стрілецькою ротою з боєм увійшли у невеличке село на Житомирщині. Це було взимку. Заходжу із одним солдатом до крайньої хати. Дивлюся: а там біля вікна дідусь лежить і мовчки очима глипає.

– Драстуйте,— кажу,— дідусю! Свої ми, вставайте та гостей зустрічайте. Червона Армія визволила ваше село.

 А дід мовчить. Перелякано дивиться на нас і пальцями по лаві вистукує. Мабуть, щось сказати хоче і не може. Німий, думаю, попередити нас намагається, застерегти хоче. Але чого він лежить? Може, хворий? Заглянув я під лаву, а там — подумати тільки! — толовий заряд установлено. І з паском дідових штанів з’єднано. Досить підвестися дідові, зіскочити з лави, як хата тут же злетить у повітря.

…Данило Олександрович Бакуменко, як розвідник, знає, що міцнішої й благороднішої за фронтову дружбу на світі нічого немає, Саша. Тепер я в цьому переконався остаточно. Взаємовиручка, самовідданість солдатів, з якими мені випало служити, лишили в моїй душі незабутній слід. Коли я спілкуюся з Вашим батьком, завжди згадую своїх фронтових товаришів…”

 Скільки пам’ятаю Росіна, він завжди лаяв владу. Спочатку — радянську, останніми словами, які тільки існували в російській мові. А згодом — і нашу незалежну. Бувало, як не зустріну його біля будинку, а Веніамін Юхимович матом криє антинародну владу та її керівників. Я йому кажу:

– Веніаміне Юхимовичу, ну, не треба так гучно, нащо Ви матюкаєтесь, хто Вас окрім дітей тут почує?

 А Росін мені каже:

– Саша, а я що, неправду кажу? Кого мені лякатися? Хай вони мене бояться. Я своє прожив чесно! А що я з цього маю? Жебрацьку пенсію та борги! А що за свої рани заробив Бакуменко?! Вони ж нами всіма користувалися і користуються, як гумовими виробами, коли їм треба! Нас елементарно зрадили, зрадили можновладні прихвосні! Де тепер наша культура, наша література і наука? Це ж ганьба, нонсенс! Куди не глянь в державі, неуки добралися до керма і в усіх сферах нашого життя пропагують невігластво, як найкращу в світі науку, що дається без труда і не печалить душу. Як же тут не матюкатися?!.

Пам’ятаю, коли запитав Веніаміна Юхимовича, як починалася його літературна діяльність, він мені відповів:

– Життя моє склалося так, що літературою для дітей я зайнявся ближче до сорока років. Поштовхом до цього став мій синок Петя. Тоді він був маленький і дуже любив слухати мої розповіді. Спочатку я розповідав йому казки, котрі пам’ятав з дитинства. А згодом розпочав їх вигадувати сам, імпровізуючи на ходу. Я й не надавав ніякого значення своїм імпровізаціям, допоки мені не порадили сусіди по „комуналці” записувати свої вигадки, аби їх прочитали й інші діти. Так з’явилася моя перша казка…

 Як бачимо, буває, що й казки народжують талановитих письменників. З того часу Веніамін Росін написав безліч казок, байок у прозі, розповідей й повістей для дітей та юнацтва. На його книжкових полицях стоять десятки книжок: “Вот как бывает“, “Болтливая сорока“, “Что такое аппетит?”, “Політ Барвінка на Місяць”, “Забавні казки”, “Кто сильнее?”, “Лиса в малиннике“, “У лесного озера“, “Два цыплёнка“, “У тебя появился щенок“, “Случай на границе“, “Буду прикордонником” та інші. Його дитячі твори виходили десятками мов світу, зокрема, англійською, німецькою, чеською… Як талановитий дитячий письменник, Веніамін Росін володів майстерністю повчальної бувальщини та казки. Розповідаючи фантастичні історії, він вкладав у свої історії глибоку думку. В результаті створювався цікавий художній сплав плодотворних роздумів у дотепній, веселій формі. Не тільки казкам, а й усім творам Росіна органічно притаманна ідея, яка не нав’язується автором, яка змушує людину мислити й мріяти. Його твори відзначаються простотою й життєвістю мовних конструкцій, динамікою сюжетів, афористичністю повчань. Веніамін Росін належить до мислячих, розумних письменників, яких читати одне задоволення, які своїм невтомним творчим пошуком заслужили прихильність тисяч і тисяч читачів різного віку.

 Якось, під враженням прочитаної посмертної книги мого батька, Росін запросив мене до себе додому. Веніамін Юхимович цікавився створенням батькової “Кардіограми мужності”, розповідав цікаві епізоди, що запам’яталися йому при зустрічах з Данилом Олександровичем. Він показував свої архіви, фотографії, книги та рукописи. Бідкався про неможливість в сьогоднішніх умовах видати хоча б одну свою книжку. З особливою ніжністю розповідав про свою покійну дружину Марію Федорівну, яку так дбайливо доглядав усе життя, світлу пам’ять про яку з любов’ю беріг у своєму серці. Про те, що дружина Веніаміна Юхимовича тяжко хворіла, багато років була прикута до ліжка, а в останні роки життя втратила зір, я знав з розповідей батька. А от про те, з якою любов’ю Веніамін Юхимович піклувався про неї, я дізнався випадково, від колишніх сусідів Росіна по “комуналці”. В останній рік свого життя Веніамін Юхимович часто скаржився на стан свого здоров’я: він дуже важко дихав, погано бачив, недочував, але володів бездоганною пам’яттю. Навіть у такому фізичному стані мене вражали розповіді вісімдесятисемирічного Росіна. Коли він починав щось розповідати, неймовірно перевтілювався, кудись зникали його кляті хвороби. Він ніби знову повертався до активного життя. Така професійна риса характеру Росіна мене особливо вражала. А ще мене дивувала точність та акуратність, на яку не звернути уваги було неможливо. Тут я неодмінно згадував батька, який з величезною симпатією, відгукуючись про Росіна, як про “чорнороба війни та літератури”, підкреслював його акуратність, бездоганність і точність в усіх справах. У нього вдома я був приємно вражений порядком у хаті, ошатністю помешкання, акуратністю, з якою зберігалися фотографії, рукописи та архіви письменника. Відчувалася невтомна життєва праця, самодисципліна та звичка Росіна до щоденного порядку.

 Про смерть Веніаміна Юхимовича Росіна я дізнався через кілька місяців після його поховання. Помер він непомітно, його не стало 18 липня 2000 року. Некрологів не було в жодній з газет. Мало хто із сусідів знав про смерть Росіна, бо ховали Веніаміна Юхимовича з лікарні. Через деякий час його син, Петро Веніамінович, розповів мені, що батька поховали на Лісовому цвинтарі, поруч із дружиною, українкою Марією Федорівною…

 Вічна пам’ять світлій людині й казкареві-трудівнику Веніаміну Росіну.



Ссылки

http://www.ohot-prostory.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=808&Itemid=30
http://vtsspb.ru/informativno/697_mnogim_zhitelyam_nashego_pisatelskogo_doma/