- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »
Люба Куценко
Ґена
Його звали Ґена. – Це одно з тих здрібнілих імен, яке не можна одразу окреслити повним. – Чи воно було: Герасим, Євген, Генадій, чи може одно з тих штучно створених совєтських імен?! І пізніше я так і не дізналася, яке його повне ім'я! Перше. ніж його побачила, я тільки чула крізь вікно голос Ґени. Ранком, пунктуально о шостій годині, будив мене плач дитини, змішаний з розпучливим криком: – Бабусю, бабусю!.. Візьми мене, бабусю!.. Бабусю-ю! Голос підносився чимраз вище і різкіше і линув крізь вікно до моїх вух. Я перевертався з досадою на ліжку, закриваючи голову ковдрою. Крик дитини не вгавав, а гучніше бринів уже під самим моїм вікном. «Іди, зараз додому!.. Чуєш?! – наказуюче говорив хриплий, жіночий голос. – Я зараз вернуся!.. Іди, кажу, додому!» «Ой, не йди від мене, бабусю!.. Бабусенько моя!» Плач різко пронизливий, плач здорової дитини дзвенів, здавалося мені, в моїх вухах. Я сердилась і остаточно розбуркувалася від сну. Протупотіли під моїм вікном швидкі кроки і раптово стихали за кутком дому. Плач дитини довго не втихав. І так було щоранку! Іноді якийсь інший жіночий голос кликав з віддалі: – Ґена, ходи сюди!... Ось, подивись, я щось маю для тебе! Плач на хвилину втихав, але потім знову піднімався. Тільки я вже чула, що віддалявся від мого вікна. Ранком вставала зла і роздратована. – І чого воно ранком завше кричить?! – казала я до чоловіка. О шостій годині діти ще мусять спати, а воно верещить на вулиці... Що це за батьки, що не припинять своєї дитини?! Про це поінформувала мене невдовзі моя восьмилітня дочка: – Ти знаєш, мамо, хто це кричить завше ранком і тобі спати не дає? Це один хлопчик-сирота!.. Він отакий ще маленький! – вона показала рукою собі до пів грудей. – Він має три роки! Ні, здається, чотири!.. Це байдуже, я його спитаю потім! В нього нема ні батька, ні матері, тільки бабуся. – Де ж його батьки? – Батько згинув на війні з німцями. Вони самі не з нашого міста, а приїхали з Совітів. Батько його мусів служити в війську, але Ґена не любить совітів, ані Сталіна. Знаєш, як хто з дітей запитає Ґену, чи він любить «батька Сталіна», то він плює і каже: «Ні! Не люблю!»… Отакий він смішний! – А де ж його мати? – Маму забила бомба, коли німці бомбардували наше місто, і він зостався тільки з бабусею. А, ти знаєш, чому він завше так кричить? – Чому? – Вони дуже бідні!.. Бабуся ходить щодня на працю, а Ґену лишає самого вдома. Він дуже любить свою бабусю, і йому одному дуже сумно... Ти знаєш, де він живе? – Дивись, ось тут, проти нас! Бачиш, цей будинок?! – Бачу, люба моя, бачу! – Ти вже не будеш на Ґену гніватись? – Ні! – я усміхнулася.
***
Невдовзі я побачила малого Ґену. Він стояв на вулиці в оточенні сусідських дітей. Білявий, повновидий, з великими блакитними очима. «Гарний хлопчик! » – подумала я, дивлячись на маленьку постать в ватяному пальті, валянках і теплій шапці, що насовувалась йому на очі. Він, як той ведмедик, ступав важкою ходою і плутався ногами. Діти глузували з нього, але, як я зауважила, незлобно. Ґена голосно сміявся в гурті дітей, підтягаючи час від часу спадаючу на очі шапку. Бабусі Ґени я не могла якось довший час побачити. Вона виходила дуже рано з дому і приходила пізно увечері. Одної неділі почула через відчинене вікно веселий щебіт Ґени, який щокілька речень повторяв: «Правда, бабусю?!» Я глянула, не без цікавости, у вікно. Ґена стояв біля старої, років шістдесят-сімдесят, жінки і безперервно говорив. Вона – сухенька, згорблена, збираючи тріски біля пенька для рубання дров, щось тихо відповідала дитині кількома словами. І Ґена знову продовжував свій монолог, вставляючи раз-пораз: «Правда, бабусю!» З бічної вулиці вибіг хлопець з саморобним візком. Розігнав його і, біжучи, крикнув: – Ґена, ходи повожу на візку! Відповіді за тарахкотінням візка я не почула. Тільки побачила, що Ґена, вчепившись рукою за спідницю бабусі, притулився до неї. Вона йому щось сказала і погладила по білявій голівці. За хвилину, з трісками в пелені і тримаючи за руку внучка, зникла в низьких дверях сутеренів[1]. Бачила її ще кілька разів, по неділях, і при ній завжди невідлучно був Ґена.
***
Того року осінь була тепла і погідна. І тої осени німці часом звільняли полонених-українців з полону-в'язниці. Вони верталися додому. Я стояла біля вікна і дивилася, як вулицею йшли совєтські полонені і розглядалися, як не ознайомлені з місцевістю люди. Приставали. Балакали про щось. Показували руками в різних напрямках. І знову рушали повільним, непевним кроком. Обличчя їхні були сірі і виснажені голодом. Одна група з трьох чоловіків зупинилася проти мого вікна. Я відчинила вікно і вихилилась. Люди з сусідніх домів стояли на вулиці та, балакаючи між собою, співчутливо кивали головами. Якась молодиця гукнула до стоячих біля мого вікна полонених: – Пустили вас на волю?! Ідете вже додому! Вони всі троє обернулись до неї і привітно усміхнулися. – Оце, ми вже на волі! – сказав один з них. Кілька жінок підійшло ближче. – А, здалека ви?! – Ой, тітко, здалека! – сказав старший чоловік, років сорока п'яти, що з вигляду скидався на поважного господаря. – Я з Винниці, а оцей чоловік, – показав рукою на високого, худого, з пожовклим обличчям і блискучими чорними очима, – з самого Кам'янця-Подільського. А отой парень, – кивнув головою в бік молодого хлопця, що з усмішкою на повному лискучому обличчі стояв, заклавши руки за спину, – з-під Києва!.. Нам з ним не по дорозі. Але наразі йде з нами, бо в одній казармі були. Мені чомусь здавалося, що цей, молодий, не дуже відчув німецький полон. Його низька, опецькувата постать аж розпирала його військовий мундир. – Далека ще вам дорога! – казали жінки. – Ой, далека, люди добрі! Та й сил немає! – Їсти, кажете, не дуже вам давали?! – Взагалі, як по правді сказати, то таки не було чого їсти, – сказав «поважний господар», як я його в думці окреслила; потім замовк і задумався. Два його товариші зовсім не обзивалися. Високий дивився невтомним поглядом чорних очей на схід, а молодий хлопець, стоячи в тій самій позі, усміхався невиразною усмішкою. – Якби не люди, – продовжував «поважний господар», – які кидали нам сухарі та цибулю на вулиці, при роботі, то, сказати правду, – згинули б були! – Він зітхнув. – Кажете, умирали там полонені?! – Ех! – махнув рукою. – Немало згинуло! Всі замовкли. З нашого дому вийшла жінка з повною мискою паруючої каші в руках. Це була сторожиха нашої кам'яниці Качанська. – Єжцє, добриє людзє. У мєня теж син в неволі. Подаючи
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »