- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (7) »
миску полоненим, вона змахнула набіглі на очі сльози.
Качанська – скільки я її пам'ятала, завжди переплітала білоруську з польською мовою. Сама вона була з походження білоруска, але під час кампанії «наврацаня на польскость» – перемішала ці дві мови. Син її, вивчившись в польській школі і отримавши державну працю, остаточно признав себе – поляком. За Польщі, коли хтось питав Качанську, якої вона національности, вона, усміхаючись, казала: «Я нє вєдаю! Гето син мой займує сен тим питанєм!»
Я познайомилась з нею ближче, коли вона одного дня прийшла до мене з просьбою – написати листа до її сина українською мовою. Син Качанської перебував в німецькому полоні на пограниччі Генерал Губернаторства. – «Чому українською?» – запитала я. – Вона загадково усміхнулася. – «Как напішу по-українськи, то меґо сина пшизнайон за україньца!.. Чи пані слишала, что всєх українцов будут пускань дамой?!» – «Хіба ви українка?» – «Канєчно, что я українка!.. І мой син теж украінєц!» – Що ж мені зоставалося робити, як мовчки прийняти цю зміну національности і виконати її прохання.
Полонені, побачивши в руках Качанської миску гарячої каші, пожвавились.
«Хай, вам Господь дає завше!» – сказав старший.
Качанська плакала, витираючи голосно хусткою носа. Незабаром інші жінки з'явилися з хлібом, салом, яблуками. – Беріть, їжте на здоровля!
Вони брали і дякували словами, поглядом і усмішкою. Доївши кашу, полонені підвелися. Поважний господар перехрестився до схід сонця і сказав:
– Я завжди вірив у Бога!
Всі мовчали. Потім він звернувся до молодого, опецькуватого:
– Будемо рушати, Ваня!.. Ніч наближається! Треба нам ще пошукати нічлігу десь у селі.
– Ну, что ж пайдьом! – сказав усміхнений Ваня виразним російським акцентом.
– Поділимо порівно оці всі продукти, що нам дали добрі люди, та й підемо!
– А, я хочу яблучко! – почувся тоненький, дитячий голосочок.
Я глянула в ту сторону. Між дітьми, спереду, стояв Ґена.
Одягнений в те саме пальто, валянки і теплу шапку на голові, з-під якої висмикувалось на чоло біляве волосся.
– На, дитино, тобі яблучко! – привітно усміхаючись, протягнув до нього поважний господар.
– Та, що ви! – загомоніли жінки, – Вам самим потрібно на дорогу!.. Ходи-но сюди, Ґена! Дамо тобі яблуко і хліба з маслом!
– Та, хай бере моє!.. У мене також дітки є! – зітхнув він. – На, бери! Ось, дивись, яке червоненьке!
Ґена взяв протягнуте до нього яблуко і сховав за пазуху.
– Дай мені ще одне!.. Я бабусі дам!
Діти навколо розсміялися, а Ґена й собі за ними. Полонені ще раз подякували і рушили дорогою. Жінки дивилися їм услід і співчутливо хитали головами.
Вже вечоріло. Жінки помалу розходилися. Ґена, жуючи яблуко, бігав з дітьми і голосно сміявся. До мого вікна підійшла Качанська.
– Пані, как ви думаєцє, мой син теж вруці додому?!
В її очах світилося бажання почути додатню відповідь.
– Думаю, що так!.. Коли всіх українців пускають, то й вашого пустять, – сказала я, приховуючи усмішку.
– Дал би Бог!.. Ах, як я помисле, что он там ґаладаєт, а не імєєт даже куска хлєба, то на конєц сьвята пошлабим, чтоб ему памагці! Он такой бил у мєня добрий!.. Я от нєго ніґди злеґо слова не слишалам!
І вона почала оповідати мені, може вже четвертий раз, про всі якості свого єдиного сина.
– Скажіть мені, Качанська, чий цей хлопчик? – перебила я її, побачивши Ґену, що біг повз нас.
– Ах, гето сєротка! їді сюда дзєцко!
Ґена став.
– Ходзь до мнє, дзєцко!
Він, мовчки, підійшов.
– Ти наєлся?
– Да!
– Падаждзі, я тєбє ящо пєрожка дам!.. Гето бєдний рєбьонок! – вона погладила його по голівці. А Ґена, стоячи біля Качанської, переводив з запитом очі від неї до мене.
– Знаєцє, пані, как я яво нє накармлю, то он цєлий дзєнь бєґа ґлодни... Прийдзьот, знаєцє, до маїх дзвєрєй, станєт на пароґє і адразу заявляєт: «Тьотя, я їсти хочу!»... Ну, как же нє даць?! Канєчно дам!
– Да, гето вєрно! Абаіх бомба убіла. Он астался сам тилько з бабцьон... Всьо пацєрялі. Нє імєюць даже за что куска хлєба купіць. Ви ж знаєцє, какіє цєпєр цени! Нєшто бєдному, а і багатому трудно!.. А єслі б ви відзєлі, в каком страшним мєшканю ані жівут! – Мокра сутерина! —
– А де працює його бабуся?
– В украінском каміцєцє. Там прібіраєт і памагаєт, так за гето плацон єй і кармьон.
– Але Ґена чомусь завжди голодний і просить!
– Ну, что ж тут дзівнеґо? – Здрови хлопак! Памінутно кушать хочетца... Бабушка аставляєт яму єсть і сасєдзі дают, а рєбьонок-рєбьонком!
– Він добре виглядає! Товстенький, здоровий, веселий!
– Гето яму уже так Бог дайоць! Над сєротком мілосєрдзі сен!
– Тьотя, а коли ти даси мені періжка? – упімнувся Ґена.
– Зараз, зараз! В тей хвілі!.. Ах, я забила, что мне нада єщо курей загнаць!.. Довідзеня, пані! Ходзь, дзоєцко!
***
За кілька днів, одного пополудня, я почула з коридору свого приміщення, по той бік входових дверей – дивне шарудіння. Хвилинку прислуховувалась, здивована цими звуками. Шарудіння нагадувало – тертя чимсь шорстким об двері. – Що це?! – Я рвучко одчинила двері. До моїх ніг похилилась і мало не впала маленька постать. – Це був Ґена! – Він підвів свої великі, блакитні очі на мене з-під насунутої на чоло шапки і сказав: – Тьотю, я їсти хочу! – Хочеш їсти?! Ну, то ходи! Я попрямувала до кухні, а він почвалав за мною в своїх незручних валянках. – Ось, тут сядь гарненько за столом, – підсунула йому крісло, – а я тобі дам вареників з сиром. Любиш вареники? – Люблю! Ґена брав з миски один за одним вареники і з апетитом уминав. На мене не звертав зовсім уваги. Час від часу підсовував догори шапку, яка злітала йому на очі, і підшморгував носом, що від тепла почав танути. Їв із зосередженим виразом обличчя. – «Маленька повага», – подумала я, дивлячись на нього. – Я вже наївся!.. А це я занесу бабусі! Перше, ніж встигла я щось сказати, він зняв з голови шапку і, збираючи з тарілки решту вареників, поспішно поклав у неї. – Почекай, Ґена! Я тобі дам паперу і заверну. Як же ти підеш без шапки надвір?! – Змерзнеш! – Добре! – Він згідливо притакнув головою. Мій гість пішов. Ще пару разів заходив до мене поїсти, при чому ніколи не забував половину їжі відкласти своїй бабусі. Потім довго я його не бачила. Може тому, що надворі випав великий сніг, а може, як припускала моя дочка, був хорий. Одного дня нас вигнали з приміщення. Просто і звичайно, як це робили німці. Прийшли і, не сказавши навіть добридень і не звернувши на мене жодної уваги, як власника приміщення, оглянули всі кімнати і вбиральню, поговорили між собою і пішли. Наслідком тих оглядин невдовзі було повідомлення про виселення. Куди?.. Де?.. І як?! – Це
***
За кілька днів, одного пополудня, я почула з коридору свого приміщення, по той бік входових дверей – дивне шарудіння. Хвилинку прислуховувалась, здивована цими звуками. Шарудіння нагадувало – тертя чимсь шорстким об двері. – Що це?! – Я рвучко одчинила двері. До моїх ніг похилилась і мало не впала маленька постать. – Це був Ґена! – Він підвів свої великі, блакитні очі на мене з-під насунутої на чоло шапки і сказав: – Тьотю, я їсти хочу! – Хочеш їсти?! Ну, то ходи! Я попрямувала до кухні, а він почвалав за мною в своїх незручних валянках. – Ось, тут сядь гарненько за столом, – підсунула йому крісло, – а я тобі дам вареників з сиром. Любиш вареники? – Люблю! Ґена брав з миски один за одним вареники і з апетитом уминав. На мене не звертав зовсім уваги. Час від часу підсовував догори шапку, яка злітала йому на очі, і підшморгував носом, що від тепла почав танути. Їв із зосередженим виразом обличчя. – «Маленька повага», – подумала я, дивлячись на нього. – Я вже наївся!.. А це я занесу бабусі! Перше, ніж встигла я щось сказати, він зняв з голови шапку і, збираючи з тарілки решту вареників, поспішно поклав у неї. – Почекай, Ґена! Я тобі дам паперу і заверну. Як же ти підеш без шапки надвір?! – Змерзнеш! – Добре! – Він згідливо притакнув головою. Мій гість пішов. Ще пару разів заходив до мене поїсти, при чому ніколи не забував половину їжі відкласти своїй бабусі. Потім довго я його не бачила. Може тому, що надворі випав великий сніг, а може, як припускала моя дочка, був хорий. Одного дня нас вигнали з приміщення. Просто і звичайно, як це робили німці. Прийшли і, не сказавши навіть добридень і не звернувши на мене жодної уваги, як власника приміщення, оглянули всі кімнати і вбиральню, поговорили між собою і пішли. Наслідком тих оглядин невдовзі було повідомлення про виселення. Куди?.. Де?.. І як?! – Це
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (7) »