похапцем все з'їв. Після того, коли він був неслухняний, то досить було мені сказати, – «Бабуся не прийде», – як він вмить робився покірним. – Мала я ще один з ним клопіт. – Чи, ви знаєте, де міститься наш сиротинець? – запитала мене Віра.
– Так.
– Якраз під тою горою, де міститься сиротинець, іде дорога до міста. По ній завжди проходять селяни з міста або до міста. Скраю, на горбку, стоїть лавка. Сидячи там, видно людей, що проходять. Ґена завжди біг до тої лавки. – «Я буду дивитися, як бабуся буде йти!» – казав мені. Просиджував там доти, аж поки я не забирала його до хати... А, тепер таке несподіване з ним сталося! Бідна дитина.
Вона замокла. Я встала.
– Так... Треба мені йти! Мені тільки дивно, що я його не пізнала.
– О, він дуже схуд! Особливо після того, як я відійшла з сиротинця.
– Та-ак! – А коли будуть ховати? – ще запитала.
Хоч мене в даний момент це не цікавило.
«А... Не знаю! Певне, в цих днях!»
«Та-ак!.. Ну, до побачення!»
***
На цьому мав би бути кінець великої трагедії маленької, людської істоти. Ґени вже не було! – Був холодний трупик. Щось на четвертий день після смерти Ґени Віра, побачивши мене на подвір'ї, сказала: – Знаєте, Ґену ще й досі не поховали! – Чому? – Шпиталь відмовляється ховати на свій кошт і скидає на сиротинець. Кажуть, що дитина була приналежна до сиротинця, отже мусять на свій кошт ховати. А в нас нема грошей! – На що ж потрібні гроші?! Я думаю, що священик і так поховає! Вона усміхнулася, дивлячись вбік. – Дошки на труну треба купити. Столярові за роботу заплатити. Я нічого не сказала. Розмова зійшла на іншу тему. Ще за кілька днів, я зайшла до Віри в якійсь справі. Коли присіла на стілець в кухні, одразу глянула чомусь на друге крісло. – Чи, Ґену вже поховали? – Так, поховали! – сказала вона, спустивши очі додолу. – Хто дав гроші на труну? – Ніхто. Полонені збили з якихось дощок труну і самі поховали. – Як? – Без священика?! – Ет! – махнула вона рукою. – Чи невже ніхто не міг заопікуватися похоронами!?.. Без священика! Як щеня!.. Це страшне! – А, хто?! Пані Віра, здавалося мені, допитливо дивилася на мене. Я мовчала. Перед очима стояла дівчина-селянка зі шпиталю... Знизуючи плечима і з іронічною усмішкою на устах: «А хіба воно моє?..» ... «Так, що ж, що не ваше! Ви ж бачите, що це сирота!.. Треба ж совість мати!»
____________________
Оповідання «Ґена» Люби Куценко надруковано у альманасі «Новий обрій» (№ 4 за 1971 рік), виданому у Мельбурні видавництвом української діаспори Австралії «Ластівка».
***
На цьому мав би бути кінець великої трагедії маленької, людської істоти. Ґени вже не було! – Був холодний трупик. Щось на четвертий день після смерти Ґени Віра, побачивши мене на подвір'ї, сказала: – Знаєте, Ґену ще й досі не поховали! – Чому? – Шпиталь відмовляється ховати на свій кошт і скидає на сиротинець. Кажуть, що дитина була приналежна до сиротинця, отже мусять на свій кошт ховати. А в нас нема грошей! – На що ж потрібні гроші?! Я думаю, що священик і так поховає! Вона усміхнулася, дивлячись вбік. – Дошки на труну треба купити. Столярові за роботу заплатити. Я нічого не сказала. Розмова зійшла на іншу тему. Ще за кілька днів, я зайшла до Віри в якійсь справі. Коли присіла на стілець в кухні, одразу глянула чомусь на друге крісло. – Чи, Ґену вже поховали? – Так, поховали! – сказала вона, спустивши очі додолу. – Хто дав гроші на труну? – Ніхто. Полонені збили з якихось дощок труну і самі поховали. – Як? – Без священика?! – Ет! – махнула вона рукою. – Чи невже ніхто не міг заопікуватися похоронами!?.. Без священика! Як щеня!.. Це страшне! – А, хто?! Пані Віра, здавалося мені, допитливо дивилася на мене. Я мовчала. Перед очима стояла дівчина-селянка зі шпиталю... Знизуючи плечима і з іронічною усмішкою на устах: «А хіба воно моє?..» ... «Так, що ж, що не ваше! Ви ж бачите, що це сирота!.. Треба ж совість мати!»
____________________
Примітка
Оповідання «Ґена» Люби Куценко надруковано у альманасі «Новий обрій» (№ 4 за 1971 рік), виданому у Мельбурні видавництвом української діаспори Австралії «Ластівка».