захист прав та Конституція України не дають ніяких визначень для понять, використаних у згаданих статтях. Термін «катування» в національному законодавстві тлумачиться лише у ст. 127 КК України, за якою «катування» — це умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать її волі.
На відміну від названих актів, Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., ратифікована Україною 26 січня 1987 р., (далі — Конвенція ООН проти катувань) у ст. 1 передбачає, що для її цілей термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняється державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. У цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково. Отже, Конвенція ООН проти катувань встановлює такі ознаки «катування»: а) специфічну мету — «одержати... відомості чи визнання, покарати ... за дії... залякати чи примусити ... » або б) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру».
6. Практика Європейського суду з прав людини (далі — Суд) значно розширює дію ст. 3 Конвенції ООН, починаючи з визначення терміна «погане поводження». Останнє, на думку Суду, передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно із законною метою (інакше кажучи, заходи «викликані терапевтичною необхідністю», не можуть вважатися нелюдським чи таким, що принижує гідність).
7. Слід також зазначити, що при визначенні поганого поводження Суд використовує поняття «мінімальний рівень жорстокості заподіюваних страждань». Це оцінне поняття, для визначення якого враховуються: характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійснюється, його тривалість, фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Приміром, дискримінація або позбавлення волі самі по собі можуть містити певний елемент приниження і призвести до несприятливих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушення. Щоб покарання було таким, яке принижує гідність, пов’язані з ним образа чи приниження мають сягати особливого ступеня і, в усякому разі, відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його відносна: вона залежить від усіх обставин справи і, зокрема, від характеру й обставин покарання як такого та способу і методу його виконання.
Не насильство як таке або інші види поводження, що спричиняють певні незручності чи страждання, становлять погане поводження, а поводження, що має певні додаткові характеристики: правомірність і помірність. Це означає, що, по-перше, має існувати законна межа певного виду поводження; по-друге, застосовані навіть із законною метою насильницькі заходи мають бути помірними, з вимогами конкретної ситуації.
8. За визначенням Європейського суду, під поняттям «катування» слід розуміти тільки навмисне нелюдське поводження, яке породжує дуже сильні й жорстокі страждання.
9. Як «нелюдське поводження», з одного боку, Суд може розцінити навмисне заподіяння страждань, якщо певні обставини все ж таки не дозволяють йому охарактеризувати таке поводження як «катування». Так само може розцінюватися не лише безпосереднє використання сили, а й створення обстановки, за якої людина зазнає страждань; погроза застосування до людини катувань також може за деяких обставин створити нелюдське поводження. З іншого боку, «нелюдське поводження» охоплює більш широкий спектр можливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов’язково повинні мати характер безпосереднього насильства, а в окремих випадках під це поняття можуть підпасти навіть ненавмисні дії, що не мають на меті заподіяння страждань.
10. Як таке, що «принижує гідність», поводження може розцінюватись, якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості й неповноцінності, здатні образити і принизити їх, зламати фізичний чи моральний опір або спонукати їх діяти проти своєї волі й совісті.
11. Доцільно зауважити, що наведене в ч. 1 статті, що коментується, формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства суттєво відрізняється від цілей покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом дискусії. Адже, якщо виходити з того, що норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру процесу виконання-відбування покарання, то цілі покарання, закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенції), повинні мати вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства жодного разу не повинна набувати більшої значущості, аніж цілі покарання.
12. У частині 2 статті, що коментується, наведено основні завдання кримінально-виконавчого законодавства, завдяки вирішенню яких і досягаються поставлені перед ним цілі. Хоча більшість із них і відповідає структурній побудові КВК України (закріплюється у його окремих розділах), проте не всі вони регламентовані саме цим Кодексом. Наприклад, таке завдання, як «визначення порядку діяльності системи органів і установ виконання покарань», переважно регламентоване Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими. Окремі завдання, що прямо не вказуються у коментованій статті, випливають з ряду інших норм КВК України, які регулюють конкретні правовідносини або окремі правові інститути (режим