- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (210) »
застосування відповідної норми кримінального чи кримінально-виконавчого закону.
За ст. 6 КВК України, виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Подібне формулювання викликає у провідних науковців у галузі кримінально-виконавчого права небезпідставний сумнів щодо можливості регулювання нормами законодавства процесу позитивних змін в особистості, тобто виправлення засуджених. Але чи можна вважати «готовність» правовим терміном і за якими критеріями може визначатися ця «готовність»? Крім того, наведене визначення «виправлення» з допомогою залучення неозначених форм дієслова, таких як «відбуваються», «створюють», додають невизначеності процесу виправлення і дають підстави вважати, що виправлення — це той процес, який у межах процесу виконання-відбування покарання ще далекий від завершення. Можливо, у такому розумінні поняття «виправлення» воно буде досяжне після відбування покарання, але як же тоді бути з положенням ч. 2 ст. 65 КК України, де сказано, що «особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів», адже загальні основи призначення покарання базуються на тому, що виправлення повинне бути в межах покарання. Виправлення, таким чином, розглядається як юридичний факт, з яким пов’язане припинення виконання-відбування покарання. Але якщо виправлення — це «готовність» до правослухняної поведінки засудженого, це «процес позитивних змін, що відбуваються в його особистості», то чи правомірно взагалі розглядати виправлення як юридичний факт? Відповідь на це запитання дає загальна теорія права, згідно з якою юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, зміни внутрішнього духовного життя людини. Отже, виправлення не можна розглядати як юридичний факт. Більш того, виправлення як процес позитивних змін особистості — це в кращому разі елемент правосвідомості, правового виховання, але не справжня правова категорія, що заслуговує на те, щоб бути закріпленою в законі.
Доцільнішим видається розуміння поняття «виправлення», що випливає з міжнародних документів: мета виправного впливу на засуджених полягає в тому, щоб зберегти їх здоров’я та гідність, і в тому ступені, в якому дозволяє строк покарання, сприяти формуванню у них почуття відповідальності й навичок, які сприятимуть їх реінтеграції в суспільство, допоможуть їм після звільнення слідувати вимогам законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами. Таке виправлення має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість і соціальну поведінку осіб, позбавлених волі.
3. Ресоціалізація — це ще більш глибокі зміни в особистості й поведінці особи, в результаті яких відбувається свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя. У чинній редакції ст. 6 КВК України мета ресоціалізації дещо перебільшена. Певною мірою це данина наукам так званого психолого-педагогічного циклу, а також тим часам, коли були модні волюнтаристсько-утопічні гасла. У сучасних умовах міжнародна спільнота вже дійшла сталого висновку, що виправлення, а тим більше ресоціалізація не завжди дають очікуваних результатів, оскільки ці цілі, як показав досвід минулих років, не є реальними.
Окрім внутрішніх психологічних факторів ресоціалізації колишнім засудженим перешкоджає байдуже ставлення до них, а в деяких випадках і відверте неприйняття їх як найближчим оточенням, так і суспільством в цілому. Звільнені з місць позбавлення волі опиняються наодинці з масою проблем: пошук житла, навчання, роботи чи інших засобів до існування тощо. А від того, наскільки успішним буде вирішення проблем, з якими стикається ця категорія осіб, залежить успішність інтеграції звільненого в суспільство, а зрештою і зменшення ризику вчинення ним нового злочину. Таким чином, досягнення ресоціалізації, навіть за умови чіткого визначення критеріїв успішності цього процесу, являє собою комплексну проблему, що не може бути обмежена конкретним часом та остаточно вирішена у межах процесу виконання кримінальних покарань. Тому й не можна досягненню ресоціалізації надавати значення такого завдання для кримінально-виконавчого законодавства, що підлягає безумовному досягненню. Це доцільно враховувати в майбутньому законодавстві.
4. Запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (загальна та спеціальна превенції) досягається різними засобами. Приміром, запобігання вчиненню злочинів з боку засуджених під час відбування ними покарання забезпечує система спеціальних заходів: озброєна варта, охорона, нагляд, контроль та інші заходи забезпечення режиму. Це у переважній більшості стосується покарань, що пов’язані з позбавленням чи обмеженням волі особи. Для досягнення цієї мети велике значення має дійсне виправлення особи, що досягається цілеспрямованою соціально-виховною роботою. Головне, щоб засуджений не вчиняв нових злочинів.
Загальне попередження спрямоване на утримання всіх громадян від вчинення злочинів під загрозою покарання та пов’язаним з ним державним і громадським обмеженням прав і свобод. Ця мета полягає в такому впливі покарання, який забезпечує попередження вчинення злочинів з боку інших осіб і звернений насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Отож, кримінально-виконавче законодавство переважно може створити умови саме для попередження вчинення нових злочинів з боку колишніх засуджених. Це забезпечується системою заходів соціальної адаптації, контролю та нагляду. Що ж стосується попередження вчинення нових злочинів з боку інших осіб, то механізм забезпечення його ефективності нині практично відсутній.
5. Така мета, як «запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими», в цілому відповідає положенням міжнародних норм і стандартів поводження з питань прав людини та Основному закону нашої держави. Зокрема, ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Європейська Конвенція про захист прав) в безумовних формулюваннях забороняє катування[1], нелюдське та принизливе поводження й покарання, а ст. 28 Конституції України дослівно відтворює текст ст. 3 Європейської конвенції. З одного боку, така заборона є абсолютною, з іншого — Європейська конвенція про
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (210) »