який служив міністром за Миколи Першого. Князь був високий, лагідної вдачі чоловік; він мав за дружину іспанку, і його іспанська теща, сеньйора Гірляндес, постійно їздила на ньому верхи. Бідолаха зазнавав від неї чималих утисків. Його дружина й діти жили з тією старою жінкою, а сам він перебрався в мансарду, до кімнати для служниці. Мільйонів зо три я маю і, думаю, зміг би його виручити. Але на той час усю мою увагу поглинула одна думка й одне почуття, про які я вже згадував: «Я хочу, хочу, хочу!» Сердешний князь, змушений тулитися на горищі! Його діти хворіли, і він сказав мені, що коли їхнє здоров’я не поліпшиться, він вистрибне з вікна.

— Не будьте йолопом, князю, — порадив йому я.

Терзаючись відчуттям провини, я жив у його помешканні, спав у його ліжку і двічі на день купався в його ванні. Ці дві гарячі ванни не тільки не полегшували мого сумління, а й поглиблювали мою журбу. Після того, як Френсіс висміяла мою мрію стати лікарем, я більше ніколи не розкривав перед нею душу. Щодня я блукав вулицями Парижа; всю дорогу від фабрики гобеленів і до кладовища Пер-Лашез та церкви Сен-Клу я долав пішки. Єдиною людиною, яка розуміла, на що схоже моє життя, була Лілі, тепер Лілі Газард. У філії американської пошти я одержав від неї звістку, написану на одному зі шлюбних оголошень по тривалім часі після весілля. Я мучився тривогою, а що на тих вулицях, поблизу церкви Марії Магдалини, вештається чимало повій, я пильно роздивлявся ту або ту, але жодне з облич, які я бачив, не могло заглушити розпачливого крику, що знов і знов відлунював у мене в серці: «Я хочу, хочу, хочу!» А облич я бачив там багато.

«В мене таке передчуття, що Лілі приїде», — міркував я.

І вона приїхала. Відразу розпочавши пошуки, вона ганяла в таксі по всьому місту і таки вгледіла мене поблизу станції метро Вавен. Сяючи усмішкою, Лілі гукнула мене з вікна машини. Потім відчинила старовинні дверці й спробувала стати на підніжку. Атож, вона була дуже гарна — її вродливе, ясне, чисте біле обличчя пашіло щирою втіхою. Її шия, коли вона вистромила голову з таксі, здалася мені довгою і мовби виточеною. Її верхня губа тремтіла від радості. Та попри все своє збудження, Лілі пам’ятала про вибиті зуби і не розтулила вуст. Та що мені було до тих порцелянових зубів! Хай буде благословен Господь за ті милості, якими він постійно мене обдаровує!

— Лілі! Як тобі ведеться, дівчинко? Звідки ти тут з’явилася?

Я почував себе на сьомому небі. Вона сказала, що я тюхтій і слинько, але все ж таки дечого вартий, і що я повинен жити й не вмирати (ще б один такий рік у Парижі, і щось у мені остаточно заіржавіло б), і що з мене ще може бути якесь пуття. І що вона кохає мене.

— А куди ти поділа свого чоловіка? — запитав я.

Вона відповіла на моє запитання, коли ми їхали до готелю, вниз бульваром Распай.

— Я подумала, що мені пора мати дітей. Адже скоро я постарію. (На той час Лілі виповнилося двадцять сім років.) Та коли ми їхали вінчатися, я збагнула, що припустилася помилки. Перед світлофором я спробувала була вискочити у своїй весільній сукні з автомобіля, але мій майбутній чоловік схопив мене й затяг назад. Ще й підбив мені око, — розповіла вона. — Добре, що обличчя в мене було затулене вуаллю, бо під оком набіг синець, і я всю церемонію проплакала. До речі, моя мати померла.

— Та ти що?! Він поставив тобі синця? — перепитав я, знетямившись від люті. — Якщо він коли мені попадеться, я йому всі кістки переламаю. Мені шкода, що ти втратила матір.

Я поцілував Лілі в очі, а потім ми зайшли до її готелю на набережній Вольтера і спізнали небесне блаженство в обіймах одне в одного. Ми прожили щасливий тиждень і всюди були разом. Але приватний детектив Газарда ходив за нами назирці, і тоді я взяв напрокат автомобіля, і ми вирушили в подорож по містах, де були славетні собори. Під час тієї поїздки Лілі мучила мене з дивовижною наполегливістю — вона в усьому була дивовижна.

— Ти гадаєш, що проживеш без мене, але це не так, — казала вона. — Я тобі навіть потрібніша, аніж ти мені. Хоча я просто задихаюся від смутку. Чому, думаєш, я покинула Газарда? Через цей самий смуток. Коли він мене цілував, мій смуток робився нестерпним. Я почувала себе зовсім самотньою. А коли він…

— Годі вже, годі. Далі не розповідай, — просив я.

— Було краще, коли він підбив мені око. В цьому було щось справжнє. Я тоді не почувала себе так, ніби йду на дно.

А я почав випивати — і більше, ніж будь-коли. Я приходив п’яний у кожен з великих соборів — у Ам’єнський, Шартрський, Везельський та інші. Машину нерідко мусила вести Лілі. Автомобіль був маленький, з відкидним верхом, і ми з Лілі, обоє високі й тілисті, височіли над сидіннями, одна голова білява, друга — темноволоса, одне обличчя вродливе, друге — сизе з перепою. Заради мене вона подолала величезну відстань від Америки, а через мою впертість усе не могла завершити свою місію. В такий спосіб ми дісталися аж до Бельгії, а потім рушили назад і доїхали до Центрального гірського масиву. Кожному, хто любить Францію, така подорож вельми сподобалася б, але я Франції не любив. Усю дорогу Лілі говорила на одну тему, читаючи мені проповідь: людина не повинна жити для цього, а повинна жити для того; вона повинна творити добро і не повинна творити зла, повинна любити життя, а не смерть, жити дійсністю, а не ілюзіями. Лілі говорить дуже невиразно. Мабуть, у пансіоні її вчили, що жінка має розмовляти тихим голосом, і внаслідок цієї науки вона мимрить собі під ніс, а я глухуватий на праве вухо, а тут ще й вітер, шарудять шини й гуркоче двигун. Проте з радісного збудження, що осявало її велике, чисте, біле чоло, я знав, що вона й далі править своєї. Лілі просто переслідувала мене з отим проясненим обличчям та радісним блиском у очах. Я довідався, що вона досить неохайна, просто-таки нечупара. Вона забувала прати свою білизну, аж поки я, хоч який був п’яний, наказував їй це зробити. Можливо, причина полягала в тому, що вона була моралістка й філософка, бо коли я казав: «Випери свої спідні лахи», — вона починала зі мною сперечатися. «Свині на моїй фермі охайніші, аніж ти», — дорікав я їй, і це призводило до тривалих дебатів. Мовляв, навіть земля має тенденцію гнити. Воно то так, але земля перебуває в процесі постійного перетворення. «Весь азотний цикл не може відбуватися в якійсь одній особині», — казав я їй. А вона у відповідь: «Хай і так, але чи тобі відомо, які процеси пробуджує в людині любов?» Я кричав на неї: «Заткнися!» Проте Лілі на мене не сердилася. Вона жаліла мене.

Мандрівка тривала, і я почував себе в подвійній залежності — по-перше, мене підкоряла одухотворена краса храмів, якими я не міг не милуватися навіть п’яний, а по-друге —