схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я — чи не знаряддям її помсти?

«Е ні, приятелю, — мовив я сам до себе, — все це тебе аж ніяк не стосується. Ти в цьому участі не береш».

У мене склалося враження, що мати вирішила поводитися пристойно. Вона мала намір сприйняти те, що сталося, з величним спокоєм, і в такий спосіб узяти гору над Лілі в цій грі. Можливо, її поведінка була цілком природна. Хай там як, а до мене вона поставилася з аристократичною ґречністю і тільки один раз не втрималась і сказала:

— Я знайома з вашим сином. Такий стрункий хлопець. Його звуть Едвард, чи не так? Він їздить у червоному спортивному автомобілі «ем-джі» і досить часто буває в Данбері.

Незабаром я пішов, сказавши Лілі:

— Ти вродлива й мила дівуля, але тобі не слід було робити таку прикрість своїй матері.

Гладка стара жінка сиділа на канапі, зчепивши пальці рук, і від гніву чи стримуваних сліз її брови злилися в одну пряму лінію.

— До побачення, Юджіне, — сказала Лілі.

— Бувайте, міс Сіммонс, — відповів я.

Я б не сказав, що ми розлучилися друзями.

Але незабаром ми зустрілися знову, цього разу в Нью-Йорку, бо Лілі покинула матір, покинула Данбері і винайняла помешкання на Гудзон-стріт, де не було гарячої води і де на сходах ховалися від негоди вуличні п’яниці. І ось на тих сходах з’явився я, важкий здоровило, що відкидав величезну тінь, з обличчям, червоним від сільського повітря та випивки, в жовтих рукавицях зі свинячої шкіри, і незмовкний голос у моєму серці повторював: «Я хочу її, хочу, хочу, о, як я її хочу! Іди, йди, — казав я собі, — візьми її, візьми, візьми!» І я підіймався все вище у своєму товстому пальті, підбитому ватою, в рукавицях зі свинячої шкіри, у черевиках зі свинячої шкіри, з гаманом зі свинячої шкіри в кишені, я йшов туди, знемагаючи від хоті й тривоги і усвідомлюючи, як палахкотить мій погляд, спрямований на верхні поручні, де Лілі вже відчинила двері й чекала мене. Обличчя в неї було кругле, біле і повне, очі — чисті й примружені.

— Чорт! І як ти можеш жити в цьому бридкому закутні? Ох, і смердить же тут! — сказав я.

Вбиральні в тому будинку були в коридорах. Ланцюжки дзвоників позеленіли, скляні шиби в дверях зробилися свинцевого кольору.

Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи.

Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав:

— Тьху, я тут задихнуся!

Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені:

— Ти хочеш змарнувати решту свого життя?

Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту:

— І що ж ти збираєшся робити далі?

(На той час я почав утрачати інтерес до ферми.)

— Я оце міркую, — сказав я, — чи не пізно мені стати лікарем — якщо, звісно, мене приймуть на медичний факультет.

Френсіс, звичайно така серйозна, щоб не сказати похмура і сердита, роззявила рота й засміялася мені в обличчя. Вона сміялася, а я в ті хвилини не бачив нічого, крім її чорного роззявленого рота, не бачив навіть зубів, і це дивно, бо зуби в неї є і дуже білі. Що сталося з ними?

— Гаразд, гаразд, гаразд, — сказав я.

Я розумів, що Лілі має цілковиту слушність стосовно Френсіс. Одначе решту її аргументів я всерйоз не сприйняв.

— Мені треба народити дитину, — сказала вона. — Я не можу далі чекати. Через кілька років мені буде тридцять.

— А до чого тут я? Про що, власне, йдеться?

— Ми з тобою повинні бути разом, — заявила Лілі.

— Ти так вважаєш?

— Ми помремо, якщо не будемо разом, — сказала вона.

Після того минув майже рік, а їй усе не вдавалося переконати мене. Я не вірив, що все може відбутися так просто. І тоді вона раптом вийшла заміж за біржового маклера з Нью-Джерсі — звали його Газард. Власне, вона заводила про нього мову кілька разів, але я щоразу сприймав такі балачки як ще одну спробу шантажувати мене. Бо Лілі була шантажистка. І все ж таки вона одружилася з ним. То був її другий шлюб. Тоді я забрав Френсіс та двох дочок і на цілий рік поїхав з ними у Європу, до Франції.

В дитинстві я кілька років прожив на півдні цієї країни, поблизу міста Альбі, де мій старий займався своїми дослідженнями. Півсотні років тому я мав звичку дражнити хлопчака, що жив через вулицю: «Francois, oh Francois, ta soeur est constripee»^[2]. Мій батько був чоловік високий, поважний і охайний. Він носив спідню білизну з ірландського полотна, свої капелюхи зберігав у коробках, обшитих червоним оксамитом, черевики собі замовляв у Англії, а рукавички — в Мілані й Римі. Він дуже добре грав на скрипці. Моя мати часто складала вірші в цегляному соборі Альбі. Вона любила оповідати про одну манірну даму з Парижа. Вони зустрілись у вузьких дверях церкви, і дама сказала: «Voulez-vous que je passasse». A моя мати відповіла: «Passassassez, Madame»^[3]. Багато років вона розповідала про цю смішну пригоду всім і кожному, — а то, бувало, засміється і пошепки скаже: «Passassassez». Давно, давно минули ті часи. Зникли, розвіялися з димом і минули.

Та ми з Френсіс не поїхали до Альбі, не повезли туди дітей. Вона ж бо щодня відвідувала Французький колеж, де зібралися всі знамениті філософи. Знайти помешкання було важко, Проте я винайняв досить-таки пристойне в одного російського князя. Де Воге^[4] згадує його діда,