Катскіллі, — відповів він.

Тоді я сказав — чи то сказав за мене мій демон:

— А я розводитиму свиней.

І, вже промовивши ці слова, зрозумів, що якби Голдстайн не був єврей, то я, може, сказав би «худобу», а не «свиней». Але відступати було пізно. Наскільки мені відомо, Голдстайн із братом таки завели собі норкову ферму, ну, а я завів собі… ви вже знаєте що. Всі чудові будівлі в старовинному маєтку, — і каретний сарай, де стійла були оббиті панелями (в давні часи коням у багатіїв жилося не гірше, ніж оперним співакам), і прегарну старовинну стодолу з бельведером над сінником, справжню пам’ятку архітектури, — я заселив свиньми. То було справжнє свиняче царство зі свинячими оселями на моріжку та на квітниках. Така сама доля спіткала й оранжерею — багаторічні вічнозелені рослини я повиривав звідти з корінням. Статуї, виготовлені у Флоренції та в Зальцбурзі, я наказав скинути з постаментів. Далеко навкруг тхнуло помиями, свиньми, гарячим пійлом та гноєм. Розлючені сусіди нацькували на мене санітарного інспектора.

— Що ж, подавайте на мене в суд, — сказав я тому типові, який відрекомендувався доктором Буллоком. — Але врахуйте, Гендерсони володіють цим маєтком уже понад двісті років.

Моя тодішня дружина Френсіс не дорікнула мені за свиней ні словом, тільки попросила:

— Будь ласка, не дозволяй їм бігати по алеї.

— Гляди мені, не кривдь їх, — сказав я Френсіс. — Ці тварини — мовби частка самого мене.

А докторові Буллоку я заявив:

— Це вас оті цивільні шпаки підбурили проти мене. Оті тупі ледарі, хамлюги! Чи вони ніколи не їли свинини?

Якщо вам траплялося їхати від Нью-Джерсі до Нью-Йорка, то ви, безперечно, бачили ворота під високими фронтонами, обгороджені ділянки з акуратними доріжками — щось дуже подібне до мініатюрних німецьких сіл у Шварцвальді. А чи встигли ви (перш ніж поїзд увійде в тунель під Гудзоном) відчути, який звідти лине запах? То ферми, де відгодовують свиней. Після довгої подорожі від Айови та Небраски льохи прибувають туди худі й виснажені, але швидко набирають там вагу. Зрештою, розведення свиней я обрав собі за ремесло. Пригадуєте, як пророк Даниїл застерігав царя Навуходоносора? «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Льохи пожирають власних поросят, бо їм потрібний фосфор. Вони хворіють на зоб не рідше, аніж жінки. О, я досконало вивчив звички цих розумних тварин із фатальною долею! Бо всі, хто має справу зі свиньми, знають, наскільки вони розумні. Коли я збагнув, які вони мудрі, то пережив майже душевну травму. І якщо я не брехав Френсіс і ці тварини справді стали часткою мене самого, то більш ніж дивно, що згодом я втратив до них будь-який інтерес.

Але я бачу, що й досі не пояснив, чому мені закортіло податися до Африки. Мабуть, слід почати з якогось іншого боку.

Може, від свого батька? Він був неабияка людина. Носив бороду, грав на скрипці…

Ні, причина не в ньому.

Ну гаразд, тоді почну з іншого: мої предки загарбали землю в індіанців. Потім дістали додачу від уряду, де в чому обшахрували інших поселенців, і в спадок мені дістався вже досить чималий маєток.

Ні, це теж не пояснення. Яке відношення мають мої предки до моїх намірів?

І все ж таки я мушу знайти пояснення, бо я маю живий доказ того, що зі мною справді відбулося щось надзвичайно важливе, і я повинен про це розповісти. Та неабияка трудність полягає для мене в тому, що все те діялося немов уві сні.

А сталося це десь років через вісім по закінченні війни. Я вже був розлучений з Френсіс і одружився з Лілі. І мене постійно змагало відчуття, що я повинен знайти якийсь вихід із своєї безвиході. І я вирушив у мандри по Африці зі своїм другом Чарлі Елбертом. Він теж мільйонер, як і я.

У мене завжди був радше солдатський, аніж цивільний темперамент. Коли я служив у війську й заразився лобковими вошами, я пішов у санітарну частину попросити якогось порошку проти цієї нечисті. Та коли я доповів, що в мене завелося, четверо лікарів накинулися на мене і просто на перехресті, на видноті, роздягли мене догола, густо намилили і зголили кожну волосинку з мого тіла, попереду й позаду, під пахвами і на лобку, зголили вуса й брови, все-все. Це було в Салерно, поблизу порту. Туди-сюди проїздили вантажні машини з солдатами, на мене витріщалися рибалки й селяни, дівчата й діти. Солдати реготали і веселилися, реготали й селяни, і все узбережжя, і навіть я сам реготав, намагаючись видертися з рук ескулапів і повбивати всіх чотирьох. Зробивши своє діло, вони чкурнули від мене навтікача, і я залишився голісінький, голомозий, бридкий; я тремтів від холоду і мучився від жорстокої сверблячки між ногами й під пахвами, я нетямився з люті, конвульсивно сміявсь і присягався помститись. У житті людини бувають пригоди, яких вона ніколи не забуває, і тільки згодом оцінює їх по-справжньому. Вгорі, над головою, чудесне небо, а внизу — скажена сверблячка і дотик гострої бритви; і Середземне море — колиска людства, і м’яке, запашне повітря, і неозорий водний обшир, посеред якого колись заблукав Одіссей і також стояв голий-голісінький, у муках утішаючись співом сирен.

Щоб покінчити з цим, скажу, що кляті вошки знайшли собі притулок у щілині між сідницями. Мені ще довго довелося воювати з тими підступними створіннями.

Війна була великою подією в моєму житті. Мене там поранило, коли я наступ в на протипіхотну міну, і я одержав медаль «Пурпурове серце» й досить довго пролежав у госпіталі в Неаполі. А проте, я дякував долі, що принаймні залишився живий. Воєнний досвід збагатив моє серце глибокими і щирими почуттями. А без них я не можу жити.

Минулої зими я колов дрова біля дверей свого льоху, — дроворуб, цей хірург по дереву, залишив мені для розваги кілька соснових цурпалків, — і скіпка влучила мені в ніс. На сильному морозі я спершу не відчув болю і збагнув, що сталося, аж тоді, коли побачив кров на своїй куртці. Лілі заверещала: «Ти перебив собі носа!» Правда, ніс не був перебитий, бо він у мене захищений грубим шаром плоті. Але синець я носив досить довго. Та найдивовижніше в усьому цьому те, що коли я відчув удар, то мене пронизала думка: «Ось вона, мить істини!» Невже усвідомлення істини приходить тільки з ударом? Це воєнна ідея, якщо в цьому взагалі є ідея. Я спробував пояснити своє відкриття Лілі — адже й для неї настала мить істини, коли її другий чоловік, Газард, підбив їй око.

Власне, я завжди був такий — дужий і здоровий, брутальний і забіякуватий, а в дитинстві ще й любив похвалитися; в коледжі я вмисне носив у вухах золоті сережки, щоб провокувати бійки, і хоч я здобув ступінь магістра мистецтв, аби потішити батька, але завжди поводився як невіглас і