Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху
Астрід Ліндгрен
Малий і Карлсон, що живе на даху
Переклад Ольги Сенюк
© A.Lindgren. Lillebror och Karlsson
på taket, 1955
© О.Сенюк (переклад), 1990
© Ілун Вікланд (ілюстрації)
Джерело: А.Ліндгрен. Пеппі
Довгапанчоха. Малий і Карлсон, що живе на
даху. К.: Веселка, 1990. 620 с. С.: 265-378.
OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua),
2004
Це перша частина трилогії.
Зміст
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон закладається
Карлсон жартує
Карлсон грається у привида
Карлсон виступає з ученим собакою
Альбертом
Карлсон приходить на іменини
Про Карлсона, що живе на даху
У місті Стокгольмі, на звичайній собі
вулиці, у звичайному собі будинку мешкає
звичайна собі родина Сван-тесонів. Це
звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і
троє звичайних собі дітей - Боссе, Бетан і
Малий.
- Ба ні, я не звичайний хлопець,- каже Малий.
Але це неправда. Він таки звичайнісінький.
Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків,
синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами,
в завжди подертих на колінах штанцях? Отож,
що не кажіть, а Малий - звичайнісінький собі
хлопець.
Боссе має п'ятнадцять років, і він любить
грати в футбол куди більше, аніж учити уроки.
Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.
А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска
точнісінько така сама, як у інших звичайних
собі дівчаток.
У цілому будинку є тільки одна незвичайна
істота - Карлсон, що живе на даху. Так, він живе
на даху, і вже саме це вельми незвичайне.
Може, в інших краях і трапляється всяка
дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не
буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху.
А от Карлсон живе якраз у такій хатці.
Карлсон - кругленький, самовпевнений
чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках
і вертольотах усі люди можуть літати, а ось
літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто.
Досить йому покрутити за ґудзика на животі,
приблизно проти пупа, як на спині відразу
[265] заводиться хитромудрий моторчик. Поки
моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть
спокійно. Та ось моторчик працює на повну
силу, і гульк - Карлсон уже здіймається й
пливе в повітрі так граційно й поважно,
немов якийсь директор, якщо можна уявити
собі директора з моторчиком на спині.
Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці
на даху. Вечорами він сидить на ґаночку,
попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху,
звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого
іншого місця в будинку, отож і дивно, що так
мало людей живе на даху. Але нікому з
мешканців будинку й на думку не спадає, що
на даху можна жити. Вони навіть не
здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі,
хатку, бо вона добре схована за великим
димарем. А крім того, дорослі зовсім не
звертають уваги на такі маленькі хатки, як
Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.
Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку,
коли лаштувався чистити димаря, і дуже
здивувався.
- Що за лихо? - мовив він сам до себе.- Хатка!
Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки
вона могла тут узятися?
Та потім він почав чистити димаря, зовсім
забув про хатку і більше про неї не згадував.
Малий був дуже радий, що познайомився з
Карлсо-ном. Як тільки прилітав Карлсон,
Малому ставало цікаво й весело. Певне,
Карлсонові теж було приємно познайомитися
з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що
про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже
[266] ресело. Адже приємно, як хтось гукає: «Гей-гоп,
Карлсоне!» - коли ти прилітаєш.
Тому й так сталося, що Карлсон і Малий
зустрілись. Був саме один із тих невдалих днів,
коли тобі немає ніякої радості з того, що ти
Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово.
Адже він - улюбленець родини, і всі його
навзаводи пестять. Та часом випадають і
погані дні. Мама вилаяла його за те, що на
штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала:
«Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно
вернувся зі школи.
- Чого ти вештаєшся вулицями? - запитав він.
«Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, що
Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого,
гарного песика, що обнюхав Малого й помахав
хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки
став би його власним собакою.
Як на Малого, то він миттю забрав би собі
пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо
не хотіли заводити в хаті пса. А крім того,
раптом звідкись з'явилася якась тітка й
гукнула:
- Рікі, сюди!
І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи
не стане його власним.
- Видно, я довіку не матиму свого собаки,-
сумно сказав він. Сьогодні день був страх
який поганий.- У вас, мамо, є тато, Боссе й
Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я
не маю нікого.
- Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! - мовила
мама.
- Де там...- сказав Малий ще сумніше, бо йому
раптом справді здалося, що він сам-самісінький
у цілому світі.
А втім, він мав принаймні одне - свою кімнату,
і туди він подався.
Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно
стояло відчинене. Білі фіранки легенько
колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам,
що мерехтіли вгорі на весняному [267] небі.
Малий підійшов до вікна й почав дивитися
надвір. Він думав про того ласкавого песика
і уявляв собі, що той тепер робить. Може,
лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі
біля нього сидить хлопець - не Малий, а
якийсь інший хлопець,- гладить його кудлату
голову й приказує: «Рікі, ти чудовий песик!»
Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув
легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і
несподівано повз вікно повільно пролетів
товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе
на даху, але ж Малий ще не знав того.
Карлсон тільки зміряв Малого довгим
поглядом і полетів собі далі. Він зробив
невеличке коло над дахом сусіднього
будинку, облетів димар і повернувся назад
до вікна. Тепер він додав швидкості і
промчав повз Малого, ніби реактивний літак.
Він кілька разів пролетів отак повз вікно,
а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж
буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов
по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають
товсті чоловічки.
Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого
підвіконня і гукнув:
- Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?
- О, прошу,- відповів Малий і докинув: - А що,
важко отак літати?
- Тільки не мені,- поважно відповів Карлсон.-
Мені все легко, бо я найкращий у світі літун!
Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати
мене.
Малий відчув, що «кожний лантух» його теж
стосується, і вирішив ніколи навіть не
пробувати літати.
- Як тебе звуть? - спитав Карлсон.
- Малий. Хоч насправді я звусь Сванте
Свантесон.
- А мене, уяви собі, на диво звуть