же це ми будемо!

— Цить! — не то лаючи, не то втішаючи, вигукнув батько і задимів, задимів люлькою. — Я задніх не пастиму! Я ніколи за чужі спини не ховався!

Так ми стали колгоспниками. У числі перших сорока господарств у селі. Для мене радість неймовірна, бо ж більше не буду «індусом» серед школярів.

Якось батько прийшов з колгоспу, вуса підкручує, жартує за обідом. Веселий такий.

— Ти чого це? — несміливо запитала мати. Адже батько рідко був веселим, а жартував ще рідше.

— Нічого.

— А все ж?

— Нехай Іван побіжить та прочитає, він грамотний.

— Де ж це він прочитає?

— Біля самих воріт колгоспного двору.

Я чкурнув, навіть каші не доївши. Так цікавість розібрала. Прибігаю, а біля воріт дошка вивішена. З червоною і чорною половинами. Дивлюсь, а батько наш на червоній — за ударну працю.

— А чого ж це ви на мене кричали, коли я заяву до колгоспу подав? — насмілившись, дорікнув я батькові.

— Цить! — тупнув він ногою, але досить м’яко, бо взутий був у постоли з вербового лика. — Ще й воно!..

Скоро в колгоспі було вже усе село. І хоч колгосп найменували «Незаможником», а люди зажили в ньому гарно. Першим головою був Омелько Хомич Сировець, симпатичний мовчазний чоловік і добрий господар.

* * *

Моє негативне ставлення до бога й до релігії взагалі допоміг мені виробити сам батюшка. Ще з дитинства. У нашому селі була церква. Дерев’яна, височенька, з двома банями. Стояла у самому центрі, на горбочку. Через дорогу — крамниця, де багато років беззмінно торгував Мойсей Мешулем; пожежна каланча з хлівом і бочками, де вічно збиралися чоловіки; новий клуб, що його вчителі називали «вогнищем культури». Довкола церкви, на цвинтарі й на схилах, що збігають до лугу, росли клени, берези, ясени. Сторожем тут був Єфрем. Влітку він тільки те й робив, що виганяв свиней з цвинтаря та мух зі своєї тісної сторожки. А взимку більше спав на печі, зві-сивіли босі ноги аж на лежанку. А піп був чужий, приїжджий, і такий собі, вредненький.

До церкви ми ходили всі. Мати, щоб помолитися, батько, щоб з мужиками погомоніти, а ми з Колего, щоб полазити на дзвіницю та з дзвіниці. Та настав день, коли я від бога й від церкви відрікся. Прискорив те прозріння, як уже мовилось, сам батюшка. Не пам’ятаю, на яке то свято, але піп ходив по селу з кропилом. Він заходив у кожну хату, поспіхом промовляв якусь молитву, бризкав святою водою і водночас пильно стежив за господарями, що вони винесуть на підводу, що слідувала за батюшкою по всіх вулицях села.

Зайшов він і до нас. З дяком та ще з якимось церковним прислужником. А батьків саме вдома не було. Пішли в гості до Якова Йововича.

— Матка де? — запитав мене піп, майже не помолившись, а лише поспіхом перехрестившись.

— Нема, — промимрив я, перелякано дивлячись на замашне кропило, ніби воно, мокре й холодне, мало погуляти по моїй худій спині.

— А батько?

— Нема.

— Свиню кололи? — запитав піп, труснувши гривою жорсткого волосся.

— Ні,— відказав я тремтячим голосом.

— А сало Є?

— Є,— признався я, бо в коморі у нас лежало три чи чотири кусні сала, позиченого перед святом у дядька Грицька.

— Неси сюди! — сказав піп. — Знаєш, де лежить?

— Знаю, — геть перелякався я і пішов через холодні сіни до темної комори.

Сала було три кусні. Я забрав усі, бо страшенно боявся попа.

— Ого-го-го! — аж заіржав батюшка, побачивши у моїх руках аж три кусні товстого мерзлого сала.

Піп зі своїми поплічниками пішов, а я сів на лаву і гірко заплакав. Заплаканого мене й батьки застали.

— Ти чого? — запитала мати і погладила по голові.

— Піп у нас був, — заридав я голосно.

— То й що, він же тебе не з’їв? — гримнув батько.

— Сало забрав, — хлипаючи, сказав я.

— Сам забрав? — вийняв люльку з рота батько.

— Я йому виніс. Він сказав…

Мати — до комори. Батько — за пасок.

— Ось я тобі полатаю одне місце, то пам’ятатимеш сало! — замахнувся він паском.

— Що ж дитина винна?! — влетіла тут мати. — То того, гривастого, варто було б оперезати, та божа він людина. Доведеться говіти, сповідатися, причащатися… Ехе-хе!

— Я його так відговію, я його так висповідаю, що моторошно стане! — розійшовся батько і, накинувши старий кожух, вийшов з хати. Тільки двері грюкнули.

Мати і полаяла мене, і пожаліла. Ще й зітхнула тяжко:

— Думала, на тому позиченому проживемо трохи, аж, бач, вихопив той ненажера. З зубів вирвав, бодай би він подавився тим салом!

Я зрозумів, що то вона про батюшку так. Хоч і в бога вірила, і до церкви ходила, і кожного вечора перед сном молилася.

Прийшов батько. Сердитий, настовбурчений, з люлькою, що аж шкварчала їдким самосадом.

— Ну, що? — запитала мати. — Батюшку бачив?

— Бачив, щоб йому повилазило!

— Ну а сало? Це ж ти хотів відібрати?

— Та хотів, — зізнався батько. — Тільки у нього не видереш.

— А що ж він каже?

— Каже: чужого сала, Йосипе, я тобі не дам, а твого не впізнаю серед багатьох куснів.

— Бог з ним, — похитала головою мати. — Якось переб’ємось, доки свого кабанчика заколемо. Десь перед паскою.

— Щоб воно, те сало, смальцем з нього вийшло! — сплюнувши, побажав батько і, знявши стоптані валянці, поліз на піч відпочивати.

Відтоді я вже до церкви не ходив. На цвинтарі грався з хлопцями, а всередину — ні ногою. А батько й мати ходили. Доки й не закрили церкви та не розібрали її на громадські будівлі.

* * *

До школи я пішов з великою охотою. Навчатися було легше, ніж вдома довгими годинами стояти біля лави і босими ногами м’яти коноплі. А м’яти коноплі обов’язково треба, інакше з волокон путніх ниток не напрядеш. Було ще одне нудне заняття: сукати цівки. Це вже коли мати ткала полотно. Сірі жорсткі нитки намотувались на цівки — дерев’яні трубки. Намотувались з допомогою дуже примітивного пристрою — сукайла. Сукайло приводилось в рух з допомогою долоні правої чи лівої руки. За день так насунешся, що аж пухирі повиступають. Потім полопаються і неймовірно болять. Вогнем печуть. Доки не наб’єш справжніх мозолів.

Батько, хоч і був неписьменний, а також наполягав на моїй науці. Головним чином з міркувань господарських. Сестри мої, Варка й Олександра, повиходили заміж. Повиходили за таких бідаків, що ні двора, ні кола. Але на батькову землю уже не претендували. А ще ж лишилося в сім’ї два хлопці: я і старший брат Микола. Батько розумів, що з роками, хочеш чи ні, а землю треба буде ділити. А її — як кіт наплакав. Та ще й така піщана, що родила скупо, та й то не щороку. Ось і міркував, що хоч один вивчиться та й піде з дому, з двору, з сім’ї. Все ж легше буде.

Письменних людей у селі було мало. З приїжджих — дяк