радість, коли випадає злива. З блискавкою, з громом. Сидиш у хаті, дивишся крізь заплакані шибки вікон на ту стихію, а думками уже десь у чужому садку. Тільки трохи вщухне, а ти — шурх надвір. Бігом босоніж по калюжах. Через вулицю перебіг — уже тобі й сад Юхима Коваленка до болота схилом збігає. На траві — яблук, груш! Яких завгодно. Хапаєш за пазуху, мокрі, холодні, доки Миколка, син Юхимів, не вибіг збирати.

Часом опереджував. А бувало й таке. Тільки ти яблуко чи грушу за пазуху, а чиясь шорстка рука за тонку, як мотузок, шию — цап. Переляк аж паралізує.

— Ти чий, розбишако?

— Ой, ой!

— Чий, питаю? — Господар добре знає, чий я, бо ж ходжу до них гратися з Миколкою, але примушує признаватись, вдає, що не впізнав.

— Ой, пустіть!

— А-а, то так? Ну, добре! — одна рука тримає за шию, а друга, дядьківська, кропиву рве. Молоду жижкуху. У Юхима долоні мозолисті, кропиви не чують.

— Знімай, штани!

— Ой дядечку. Я Катрин, я Йосипів, пустіть!

— На! — Дядько, хазяїн саду, відпускає шию, але встигає шмагонути кропивою по голих тонких ногах. Не зі злістю, а так, для годиться, для науки.

— Ой, ой! — скиглиш, бо ноги вогнем пече. А ще ж шкода, що яблук та груш не набрав.

Плакати можна досхочу. Тільки нишком, десь у повітці біля ступи. Щоб батьки не бачили й не чули. Почують, дізнаються, за що скуштував кропиви, ще своєї добавлять.

Отже, цукру ні я, ні мої ровесники не їли. Цукерок також. Яблука-кислиці, грушки-гнилиці — то були наші ласощі. На згадку про те залишилися, збереглися міцні й здорові зуби. Тепер можна б і цукерку, й шоколадку, так уже зовсім не хочеться. Як і булки-здоби чи морозива.

* * *

Хоч жили ми в звичайній дерев’яній хаті, де жінки всю зиму пряли, ткали полотно, вишивали красиві рушники й сорочки, пекли хліб, прали білизну, а батько лагодив хомути, шив на сім’ю чоботи, плів солом’яники для збіжжя, але вважалися дворянами. Про це я довідався випадково, з однієї цікавої розмови.

Якось зайшов до нас дід Трохим, сусід, що жив через вулицю, над самісіньким болотом. Приходив він до нас часто: покурити, погомоніти, а часом щоб і поснідати чи повечеряти. До роботи, як я чув від старших, він був не дуже беручкий, а до розмови, до жартів — охочий. Ото прийшов він якось увечері та й, випросивши у батька тютюну на цигарку, питає:

— Ти, Йосипе, на фронтах побував, повоював, гарний брус, щоб сокири та ножі точити, приніс десь аж з Австрії, то чи не скажеш, що ото воно за порода людей, що їх дворянами називають?

— А тобі це треба знати? — пихнув люлькою батько. Він у нас був небагатослівний.

— Та скрізь же гомонять про тих дворян, то й я цікавлюся. Он Лука Портний, грамотій наш, казав, що й Лев Толстой дворянин, — знову Трохим.

— Дворяни, Трохиме, такі люди, як і ми з тобою. Є в тебе хата й двір, значить, ти й дворянин. А нема, то ти пролетарій, — пояснив батько і чомусь розсміявся.

— Дивно, — знизав плечима Трохим. — Подейкують, що ніби й цар був дворянином. Виходить, ми з ним на одну ногу, — засміявся й Трохим.

Чого сміялися батько й дід Трохим, я не второпав. А ось, що ми дворяни — у пам’яті закарбував.

Колись, уже будучи юнаком, студентом, я жартома розповів одному другові про своє походження. А він теж розсміявся та й каже: «Щоб не забув колись ось це в анкетах писати».

В анкетах я, звичайно, цього ніколи не писав, бо насправді рід мій походить з козаків. Отих найбідніших, що колись-колись поселилися у Придесенні, на одвічних пісках, та так і не вибилися в люди аж до революції.

Але двір у нас таки був. З хатою, хлівом, повіткою, погребом. Худоба: пара волів, яких згодом батько поміняв на коні, корова, кілька свиней та всіляка птиця. Інвентар: віз, плуг, борони. З механізації — хіба що ступа. Називали її паровою, бо коли щось товкли, то так упарювались, так упрівали, що аж дух перехоплювало.

Землі було чимало. Якщо виміряти її не на десятини, а на клапті. І в одному урочищі, і в другому, і в третьому, і в… Бувало, батько тільки те й робив, що переїздив з ниви на ниву. Запряже коні, почне орати, а я на прохолодній землі розляжуся, щоб поніжитись на сонечку. Тільки придрімну, а батько уже кричить:

— Ану, вставай! Розлігся й половину ниви закрив! — Та й цвьохне пугою, щоб я швидше тікав. Це він так жартував. Сам над собою. Над своїми клаптиками землі.

Та ось настав час колективізації. Я до школи ходив. А тут діти уже на дві категорії поділилися: на колгоспників та «індусів» — індивідуальників, як і батьки. Я довго теж не мудрував. Щоб вирватися з «індусів», узяв аркуш паперу, сів та й написав заяву, щоб мене прийняли до колгоспу «Незаможник»! Ні в кого не спитавшись, ні з ким не порадившись, заніс ту заяву в куркульську хату, у якій колись жив Дзиз, як його в селі прозивали, а тепер правління містилося. Домашні мої про те нічого не відали, але скоро їм сказав про мою заяву голова сільради Ничипір Чуприна, що жив по сусідству. Якось прийшов я зі школи додому і бачу, батько носом: шморг, шморг. Дивиться на мене й мовчить. А мати борщ на стіл ставить. Саме обідня пора. Батько перед іконами став, перехрестився і зачастив промовляти молитву. Слів з якої я так і не зрозумів. Мені завжди тільки чулося: «…щекотрився, набодрився…»

Після такого «набодрився» батько сів за стіл. На почесне місце. Після нього всі посідали. Я теж за свою дерев’яну ложку.

— Ану, геть туди, до свиней! — гримнув батько.

Я похнюпився. Не зрозумів, жартує батько чи справді свариться.

— Йди в колгосп, нехай тебе там і годують! — схлипнула й мати, благально дивлячись на батька. їй-бо мене було шкода.

Батько наш, хоч і любив Радянську владу, зрадів її приходу, а до колгоспу йти спершу вагався. Тільки тієї землі трохи наділили, а тут знов у гуртове.

— Поїдеш, Миколо, подивишся, як воно в людей, — мовив він. — Може, це наші, місцеві, щось наплутали?

— А куди ж їхати? — підвів очі Коля, мій старший брат.

— їдь на Амур.

На Амурі жила наша тітка Луца, материна сестра, з дядьком Ісаком. Вони, безземельні, виїхали туди на переселення ще до революції.

Не знаю, за які то вже гроші, але Микола таки поїхав у далеку дорогу. Нема його та й нема. А в колгосп уже близько сорока господарств об’єдналося. Коли це й наш ходак повернувся. Бадьорий, веселий.

— Ну, що там? — коротко запитав батько.

— Тітка й дядько низько кланялись, гарно приймали. Поплакали трохи з радощів, що мене побачили. Навіть сфотографувалися.

— Ти мені не про тітку, — перебив батько, — про колгосп кажи.

— Колгоспи скрізь, тату. Там уже також організовують.

— Сідай і пиши заяву! — наказав Миколі батько. — Завтра й занесу. Люди не дурніші від нас.

— Ой горенько! — схлипнула мати. — Ой, як