стільки люду зібралось. На наше щастя, «касу» ми здавали уже після сеансу, коли всі глядачі розійшлися.
Кіномеханік, сухорлявий, уже немолодий чоловік, підрахувавши корінці від проданих квитків, щось там записав, помножив і наказав вивертати ящичок з мідяками і срібними монетами. Все це він підрахував і втупився у нас запитальним поглядом, ніби чекаючи пояснень.
— У кишені грошей не клали? — запитав суворо.
— Ні,— відповів я і охоче повивертав кишені піджака і штанів.
— І я ні,— повторив за мною Петрусь, зашарівшись.
— Ну й наторгували! — гримнув кіномеханік. — Як твоє прізвище, як батька звати? — запитав Петруся, перемішуючи купку монет на столі.
Той назвав батькове ім’я й прізвище. Потім, подумавши, ще й додав, як їх по-вуличному називають.
«От коли б мені стільки грошей, — подумав я, — то можна було б і загальний зошит купити, і ранець, і фарби та кольорові олівці».
— А твоє? — грізний кіномеханік перебив мої заздрісні мислі.
Я теж назвав і тільки тепер відчув, як задрижали мої ноги.
— Ось батько продасть корову та закладе гроші, то тоді знатимеш, як квитки продавати! — кинув він мені.— І ти також, — зиркнув кіномеханік на Петруся.
Пам’ятаю, то демонструвався кінофільм «Два дні». Там було показано, як батько видав білим офіцерам рідного сина, котрий переховувався, а ті його повісили. Всю ніч мені плелися страхітливі сни. Я боявся ранку. Але він настав. Досить сумний для мене.
— Ану, вставай! — громом ляснуло наді мною.
Я розплющив очі і побачив у хаті не тільки матір і батька, а й кіномеханіка. Батько все поривався зняти широкий солдатський пасок, на блясі якого красувався орел з роздійнятими крилами, але кіномеханік умовляв його не робити цього.
— Бач, касир мені знайшовся новоспечений. Блоха! — лаяв батько, дивлячись, як я тремтів з переляку.
— Якось ми це діло полагодимо, — говорив кіномеханік. — Ви тут порадьтесь, подумайте, а я ще до того піду.
Ось це мене найбільше і лякало. Я відчував, що, доки кіномеханік у хаті, пасок так і залишиться на батькових штанях, а коли той вийде з хати, тоді… Мати, ніби вловивши мою тривогу, запропонувала сісти до столу та поснідати. Кіномеханік повагався трохи, а коли побачив, як на столі з’явилися гречані пухкі млинці, мочання з сиру й сметани, смажене сало, зняв кашкет, поклав на лаві і разом з батьком сів снідати.
А батько, замість щоденної молитви перед образами, сходив у комору та й приніс пляшчину. Я тим часом вислизнув на подвір’я. Не ховався, бо знав, що марна справа, але й з очей оступився. Довго снідав у нас кіномеханік, а коли вийшов з хати, побачив мене, то тільки підморгнув і кинув весело:
— Ага, знатимеш, як квитки продавати?
Я шморгнув носом, почервонів і чекав, що батько скаже. Але той нічого не сказав. Так я й не дізнався, як вони нестачу покрили.
Петрусь похвалився, що й до них кіномеханік приходив. І також снідав.
У кіно ми й після того випадку ходили. Але кіномеханіка всіляко обминали. А від людей чули не раз, коли вони квитки купували:
— І чого він не дає Івасеві та Петрусеві квитки продавати? Такі гарні хлопчики: і за п’ять і за шість копійок можна було пройти, а тепер гривеник давай!
Скоро все те якось забулося. Всю нашу дитячу енергію ми віддавали навчанню. Сусіднє село Максим, куди ми ходили у семирічку, — то вже майже новий світ. Бо там і пристань для пароплавів, і кілька крамниць, і зерносховище велике, і дров’яний склад біля Десни. А головне — кілька шкільних приміщень. Одне — то дореволюційна земська школа, друге — якісь залишки поміщицької будівлі, третє — звичайна куркульська хата.
Вчителі були гарні. Учили нас усьому, чого вимагала тодішня шкільна програма. У той час ми писали й говорили: «лямпа», «плян», «кляса», динамомашину вивчали з допомогою кулака і шапки вчителя фізики. Кулак, яким він крутив у шапці,— то ротор, а сама шапка — то статор.
Скоро у нашому селі, коли вже колгосп зміцнів, побудували новий клуб — «вогнище культури», а там і телефон провели, за ним — і радіо.
Ми, хлопчаки й дівчата, мужніли, прощалися з дитинством, усе певніше роздіймали крила для самостійного польоту в життя. Я згодом став студентом педагогічного інституту. Батько, на жаль, не дожив до того щасливого дня, коли я здобув вищу освіту і навіть нашого шановного Блоху обігнав. Але ж я виправдав надії й сподівання моїх рідних, чим матуся моя, Катерина Романівна, хоч і нишком, а гордилася.
* * *
На цьому, власне, й закінчую свою мемуареску, тобто життєпис мого раннього періоду, першого сліду на вранішній росі нового дня. Не виключаю, що читач, знову ж отой, прискіпливий, може закинути: так, а де ж головне, де розповідь про те, як автор став гумористом? Щиро визнаю, що наголосив я на перших роках життя, дитячих і частково юнацьких, навмисно. І то додумався до цього не сам. Якось, ще давно, читаючи збірник творів класика сербської літератури комедіографа й гумориста Бранісла-ва Нушича «Міністерське порося», я натрапив на його автобіографію. І ось у ній він пише, що свою автобіографію завершує шлюбом, вважаючи, що після шлюбу чоловік не має вже автобіографії. Зі скромності я свій життєпис навіть до шлюбу не довів, обмежився періодом, коли людина ще вільна, як птах, коли на її світогляд, на її вчинки ніхто «не тисне». За прикладом того ж славнозвісного Нушича, я написав лише про дитячі й частково про юнацькі роки, щоб, озирнувшись, згадати вчорашній та позавчорашній день, споглянути на далеку юність — найдорожчу і найпривабливішу пору життя. Але озираюсь не для того, щоб плакати чи тужити, а посміятися. Скоріше з самого себе. Бо хто має силу посміятися з самого себе, той має моральне право й на гумор для інших. І так, колись давно народився веселий хлопець. Чому саме став гумористом? Адже батьки були неписьменні, сміялися не так і часто. Здебільшого тоді, коли щось не клеїлось у житті. Де ж тут генетична програма? Напевно, у самому житті. Коли б автор не пережив того, дещиця чого описана вище, то чи й став би він гумористом, то чи й написав би ось цю мемуареску. Багато в ній минулого? Так. Але те минуле було колись сучасним і не самому лише авторові, а цілому поколінню людей. А сучасне, навіть найпрекрасніше, стає згодом минулим. У цьому філософія життя. І оптимізм. А де оптимізм, там і гумор — чудовий дарунок мислення і світосприйняття. На цьому я й полишаю спогади і переходжу до нашого чудового сьогодення. Уже в ролі письменника-гумориста.БУДЬТЕ ОПТИМІСТАМИ! Гуморески