Іван Йосипович Сочивець народився 9 травня 1917 року в Лебедівці Козелецького району на Чернігівщині. Закінчив педагогічний інститут, згодом — Вищу партійну школу. Вчителював. Був на керівній комсомольській роботі. Та найбільше років віддав журналістиці, зокрема журналові «Перець». У період Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) перебував у рядах Радянської Армії. Член КПРС. Має урядові нагороди і почесне звання — заслужений працівник культури УРСР.

Рецензенти: О. Ф. ЧОРНОГУЗ, Ю. Д. ЯЧЕЙКИН

© Видавництво «Радянський письменник», 1984

ВРАНІШНЯ РОСА, АБО НАРОДЖЕННЯ ГУМОРИСТА Мемуареска

Шановний мій читачу, не ламай собі голови й ніде не шукай тлумачення ось цього — «мемуареска». Слово це нове. Його вигадав і вперше використав у літературі сам автор.

Мемуареска — це, сказати б дохідливіше, мемуарна гумореска. Тобто гумористична розповідь про життя й пригоди якоїсь особи. У даному випадку йдеться про самого автора, а точніше — про мене.

Чому я вдався до такої скромної жанрової форми?

Пояснення просте. Як правило, коли своє минуле довіряють читачеві визначні діячі (генерали, дипломати, розвідники, великі артисти, маститі письменники), то пишуть спогади, розповіді, а то й товсті романи. За тими книжками-мемуарами потім усі ганяються, але не всі їх дістають. Я ж до «осіб визначних» не належу, тому й обмежуюся скромною мемуарескою. Тобто — автобіографічною гуморескою.

* * *

Всі люди, видатні й звичайні, починають своє життя від дня народження. Як не скачи, а цього факту не обминеш. Тут я насмілюся зробити невеликий філософський відступ. У появі людини на світ фактично необмежені можливості. Як географічні, так і соціальні. Адже можна народитися в джунглях екватора й десь у тундрі, у безкрайньому степу й непролазній тайзі — скрізь, де живуть люди. Можна народитися в сім’ї королівській і в сім’ї музиканта чи шевця. Можна народитися… Але годі про всілякі можливості, бо особисто я появився на світ у звичайнісінькій хліборобській сім’ї і анітрохи не шкодую, що сталося саме так.

Народився у сільській хаті, дерев’яній, під соломою, з єдиною кімнатою, яка водночас була: вітальнею, їдальнею, спальнею, майстернею і т. д.

У тій хаті не тільки народжувались і виростали діти, а й у зимову пору, у тріскучі морози, вигрівалися щойно народжені телята, ягнята, навіть цуценята. Під піччю, у просторій темній ніші, неслися кури, а під полом, що служив за спільне для всіх ліжко, у старих лозяних кошиках гуси висиджували гусенят.

Я згадав про піч. Це, скажу вам, така штукенція, така унікальна споруда з цегли, якої не знайти ні в королівських, ні в царських палатах. Вона буває тільки у селянській хаті. Без неї хата — не хата, життя — не життя! Яку то мудрість треба було мати, щоб без конструкторського бюро, без науково-дослідного інституту піч спорудити! У ній варили й пекли, смажили й сушили, а на ній самій — вигрівалися, лікувалися, а то й від напасті всілякої ховалися. Колись селянська піч — як нині південний берег Криму або Мацеста. Чи ревматизм у кого, чи радикуліт, чи простуда — лізь на піч, вигрівайся у гарячому просі, і всі хвороби як рукою зніме. Може, тому колись люди ні до моря не їздили, ні курортів не знали.

На жаль, тепер таких печей, що на них і по сім душ вміщалося, мало. Віджили вони своє. Люди до міста валом повалили, до морів, на курорти, а піч — то вже музейна рідкість, диво для онучат, які ще часом бабусь та дідусів навідують. Але то я вже трохи відхилився.

Так ось. Народився я у благословенному краю полів, лісів і лугів, поблизу красуні Десни. Село наше в ту пору називалося Гнилушею (нині вже — Лебедівка). І лежало, лежало… Ну, ось так, на північ від нього — Чернігів, а ось так, на південь, — Остер. І те, й те місто десь на відстані сорока верств. Але чимало моїх земляків народжувалось, жило й помирало, так і не побувавши у місті, бо то вважалося «на краю світу». Ні залізниці, ні бодай якоїсь бруківки туди не було. Дехто, правда, діставався до міст пароплавом. Але то одиниці, хто гроші на таку розкіш мав.

Моє народження припало на досить складний і критичний історичний момент, саме на 9 травня, між Лютневою буржуазно-демократичною і Жовтневою соціалістичною революціями. У виборі, яким саме шляхом мені піти, я не вагався. Оскільки батько, фронтовик, виступав проти війни і Тимчасового уряду, то і я всім своїм дитячим криком ігнорував Керенського.

Уже трохи пізніше, коли я трохи підріс, то зрозумів причину ненависті моїх батьків до тієї тимчасової державної особи. У господарстві була страшенна скрута. Довелося продати єдину корівчину. Продали і взяли за неї кілька там аршин «керенок». Це такі гроші тоді випускалися, цілими аркушами, як нині поштові марки. Так ось, «керенок» за корову набрали, а вони через якийсь там час перестали «ходити». В хаті плач, горе. Мати побивається за коровою, я реву за молоком, батько на чому світ кляне Керенського. Ті паперові гроші лежали в нас довгенько. Ніякого з них толку: на цигарки — папір цупкий, десь за хлів сходити — формат малий, єдине — дітям забавка.

Ріс я та й ріс, аж доки не скінчилася пора «жоваників», якими мати затикала мій крикливий і голодний рот. На світ роздивився та й захотів солодкого. А де його взяти? Ні цукру, ні цукерок. Мати якимось чудом діставала сахарин. Бувало, виміняє за яйця кілька кришталиків, загорне в шматинку та й сховає аж за образи, щоб ніхто не знайшов 1 не дістав.

— Мамо, їсти! — скиглю, учепившись за полотняну спідницю.

— Чого тобі?

— Моні (тобто молока).

— Нема!

— Кока (тобто яйця).

— Відчепись, бо як кокну! Де я тобі його візьму?

— Солодкого дайте!

Мати стає на лаву, простягає руку за образи й дістає полотняну шматинку. Розв’язує, бере один кришталик, кидає у череп’яну миску, наливає туди холодної води і розколочує дерев’яною ложкою.

— їж! — підсовує миску і кришить у воду потапці з хліба.

Сьорбаєш, сьорбаєш, у животі булькоче, а їсти хочеться.

— Мамо, їсти! — відсуваюся від миски.

— А це тобі в морду коле? Бач, позвикали!

Після багатьох прохань дістаєш шматок хліба, помащений конопляною олією та ще й посолений дрібковою, аж чорною, сіллю. Оце вже їжа. Особливо на вулиці, де сусідські хлопчаки так і заглядають у рот та завидують.

Влітку лахва. Огірки, редиска, вишні, груші, сливи. А ще морква з грядки, мак, ще білий, гіркуватий, з молочком. Все те більше з чужих городів і садів. Бо свої овочі й фрукти пильно охороняються: замашною лозиною, а то й рогачем. Та чуже завжди й смачніше, солодше.

Велика