МІХАЛ ГОЛКОВСЬКИЙ

МОСКАЛЬ

Люблін, fabryka słów 2016

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Данилову В.В. присвячується

То не влада псує людей, а зовсім навпаки –

найбільш зіпсовані люди самі тягнуться до влади.

Й. В. Джугашвілі

І АКТ

Варшавська Прага, останні місяці комуни

- Пане, купіть авторучку.

Цього типа я минав вже і не знаю котрий раз, приходячи на базар щотижня, але тільки тепер звернув на нього увагу.

Засушений тип, з шкірою мов мокра цигарка, на носі великуваті окуляри в роговій оправі; пригашений погляд злегка склянистих очей алкоголіка. Осінній плащ мусив бачити свої кращі роки, тепер же комір полиняв і витерся, туфлі теж бачили вже кілька сезонів… Тим не менш, він ніяк не виглядав на типового п'яничку-продавця краденого з Ружицького^[1].

Це був, скоріше, тип когось, хто тягне набраним давно вже розгоном. Може, йшла на дно міщанська родина? Випалений післявоєнний інтелігент? Професор з універу, котрий колись випив на одну чарку більше?

- Пане, купіть авторучку… - повторює він як мантру, дивлячись мені просто в очі.

Тут до мене доходить, що я слухав його багато, багато разів, бо стоїть він тут, на розі біля брами, в принципі, скільки себе пам'ятаю.

Коників та валютників, що ліпляться до тільки прибулих на Ружица, я намагався як можна скоріше залишити за позаду, не бажаючи, щоб мене навіть бачили в їхньому товаристві, так що і він якось зливався для мене з тлом. "Пане, купіть авторучку", - завжди один і той же текст.

А сьогодні стоїть тут сам-один, решта напевне вирішила, що в таку погоду не має сенсу і ворушитися.

- То пан авторучку не купить?

Він поглядав на мене з надією. Помітно пожвавлюється, дивлячись, що я знищив хід та завагався. Стою біля нього, непевний, що взагалі я бажаю зробити.

- Яку ще авторучку?

Розглядаюся наліво і направо, міркуючи, а чи не є це, часом, пастка місцевих шахраїв.

- Добра авторучка, красива, коханий пане… - шепоче типчик, нервово облизуючи губи. - Історична!

- Хо, а це вже цікаво.

Той повинен був почути непідробний інтерес в моєму голосі, бо сує руку до кишені, виймає завернуту в хустку дерев'яну коробочку.

- Нехай пан сам подивиться.

Він підіймає кришечку.

Немає сенсу оглядати докладно, бо з першого ж погляду бачу, що у типа в руках справжня дорогоцінність. На сто відсотків ще довоєнний екземпляр. Багряний бакеліт, відполірований роками уживання, кінцівки та перо сяють відблиском червоного золота, тонкі рисочки гравірування на металевих елементах тішать око… Дужо красиво. Абсолютна краса.

Простягаю руку, але п'яничка захлопує кришечку, ховає коробочку за спину.

- Ні! Ні, я…

Кліпаю очима від здивування. Тип оговтується, його обличчя викривляє гримаса сорому і страху перед втратою потенційного покупця.

- Перепрошую, я не хотів. Вибачте, прошу, я перепрошую пана. Ну, пан розуміє, пам'ятка, прив'язаність… Купіть, пане, благаю. – Він хапає мене за рукав. – Це ж непідробна історична авторучка. Пам'яткова.

- А звідки пан знає?

Я вже хочу відійти, бо в незнайомцеві є щось… щось дивне. Таке, що турбує.

Бачу, що чоло його зрошене потом, рухається він непевно, начебто весь час змагався сам з собою. Психічно хворий, чи, може, наркоман?

- Я знаю. Повірте мені, що я не брешу. Вже майже сто років… Справжня пам'ятка.

Презирливо надимаю губи, хоча рішення вже прийняв. Тепер тільки не дати по собі показати, що я бажаю це купити.

- І звідки ця певність?

- Бо я знаю, хто нею писав… - Чоловічок дивиться на носи зношених черевиків, начебто чогось соромиться. – Сказати панові?

Киваю, він показує, щоб я нахилився до нього. Чую запах дешевої води після гоління, цигарок та просочених потом сорочок, коли п'яничка шепоче мені на вухо три слова.

Випростовуюсь, дивлячись на нього недовірливо і розгублено.

- Це правда!... – з плачем волає торговець, потім, якби наляканий, знижує голос. – Це правда… Я не брешу, повірте мені, пане, благаю. Так пан купить авторучку?

- Скільки? – коротко кидаю я, торкаючись банкнот, що лежать в кишені куртки.

- Двісті… - називає той ціну, благально дивлячись мені в очі. – Сто п'ятдесят! Благаю, купіть її у мене…

Тяжко зітхаю. Дістаю банкноти, рахую. Той вириває їх у мене з долоні, всовує коробочку, потім енергійно трясе захопленою в затиск рукою.

- Дякую!... Боже всемогутній, дякую панові! Я…

Бачу, що на його очі навернулися сльози, можливо, він хоче ще щось сказати, але потім тільки кидається мені на шию, міцно обіймає. Я ж стою, мов би той соляний стовп, і не знаю, що робити.

Торговець відпускає мене, відсувається, після чого якимось кострубатим бігом суне вуличкою і зникає в натовпі.

Я ж стою на тротуарі, приголомшений і разом з тим переляканий. Люди обходять мене, дивно так поглядають, хтось кидає не зовсім пристойний коментар… Але життя йде далі. По хвильці всі, що бачили сценку, проходять далі, і знову мене окутує безіменний, сірий і нічим не зацікавлений натовп.

Я ж залишаюся з дерев'яною коробочкою в долоні.

Додому повертаюся через якийсь час, в кожній руці несу по сітці з купленим. Що правда, не таким багатим, як планував, але ж несподівана зустріч зменшила мої запаси готівки.

Піднімаюсь на третій поверх по слизьких сходах, навіть не запалюючи світла; тут мені відомий кожен куток і кожний поворот стіни, а лампочка і так ледь тліла. Якщо тільки ніхто її ще не поцупив… На сходах пахне деревиною та пилом, котячою сечею, штукатуркою та вареними за останні дні обідами.

- Тато! Тато повернувся! – крик малого Ярека вітає мене, як тільки я відкриваю двері та заходжу до коридору.

Пацан вискакує з-за повороту, ляпаючи босими ногами по витертій дерев'яній підлозі. Я ж тільки відставляю сітки, підхоплюю його на руки і підкидаю, він пищить та сміється в польоті, так як він любить: "Так високо, яклюстра!". Відставляю малого і стягую куртку. Це не дуже легке завдання, коли такий короїд тулиться людині до ноги.

- Гей, сонечко… як там воно усе? – відзиваюсь я та посміхаюсь, коли дружина виглядає з кухні.

- Так, трохи забагато часу зайняло все тобі. – Марта відгортає верхом руки пасмо волосся з обличчя.