познайомилися, його вже років десять чи дванадцять як не було на світі. Незабаром по смерті батька Лілі вийшла заміж за одного балтиморця, що посідав досить значне становище, як мені казали, — хоча, мабуть, сама ж таки Лілі й казала мені про це. Одначе подружнє життя в них не склалося, і десь під час війни вона взяла розлучення (саме тоді, коли я воював у Італії). Хай там як, але коли ми познайомилися, вона жила у себе вдома разом з матір’ю. Їхня родина з давніх-давен мешкала в Данбері, столиці капелюшного ремесла. Якось ми з Френсіс поїхали в Данбері на вечірку, причому Френсіс погодилася супроводжувати мене вельми неохоче. Річ у тім, що вона постійно листувалася з тим або іншим європейським інтелектуалом. Френсіс багато читає і пише багато листів, вона курить запоєм, і коли її опановує якась нова манія в галузі філософії або чогось такого, я бачу її дуже рідко. В такі дні вона з ранку до вечора сидить у себе в кімнаті, смалить сиґарети «Собрані», кахикає та робить записи, щось там досліджуючи. В такому стані розумової напруги перебувала вона й тоді, коли ми вибралися на ту вечірку, і в самому її розпалі Френсіс раптом пригадала, що має розв’язати якусь вкрай невідкладну проблему, отож сіла в машину й поїхала собі, геть забувши про мене. А я нічого не помітив, бо захопився розмовою. На тій вечірці я був єдиний чоловік при чорній краватці. Чорна смуга на блакитному тлі. Бо, мабуть, у всій околиці не знайшлося б суб’єкта в такому голубому смокінгу, який був на мені. Я мав відчуття, ніби мене загорнули в синій клапоть площею в цілий акр. А Лілі, якій мене відрекомендували хвилин десять тому і з якою ми гомоніли, мала на собі різдвяну сукню в червону та зелену смужку.

Коли Лілі побачила, що сталося, вона запропонувала підвезти мене, і я сказав: «О’кей!» Ми вийшли надвір і, грузнучи в снігу, добралися до її машини.

Ніч була зоряна, і сніг лунко рипів у нас під ногами. Свою машину Лілі залишила на пагорбі, що був близько трьохсот ярдів завдовжки і гладенький, мов залізна штаба. Як тільки вона виїхала на дорогу, машину занесло, Лілі розгубилася, заверещала: «Ой, Юджіне!» — і обхопила мене обома руками.

Ні на тому пагорбі, ні на розчищених від снігу доріжках, ні довкола, наскільки я міг бачити, не було видно жодної живої душі. Машина обкрутилася навколо своєї осі. Голі руки Лілі висковзнули з коротких хутряних рукавів і тримали мене за шию, її широко розплющені очі були втуплені у вітрове скло, а машина тим часом ковзала по кризі та насту. Зчеплення не було ввімкнуте, і я просто дістався рукою до ключа й заглушив мотор. Тягнучи за собою снігову лавину, автомобіль зсувався з пагорба, проте незабаром став, і я пересів за кермо. Ніч була місячна, ясна.

— Звідки ти довідалась, як мене звуть? — запитав я.

— Таж кожному відомо, що ти Юджін Гендерсон, — відповіла вона.

Після того, як ми ще трохи побалакали, вона сказала:

— Тобі слід розлучитися з дружиною.

— Що ти верзеш? Хіба про таке говорять?! Крім того, за віком я годжуся тобі в батьки.

Більше ми не бачилися до самого літа. Коли ми з нею зустрілися вдруге вона ходила по крамницях і була в капелюшку, білій пікейній сукні та в білих туфлях. Збиралось на дощ, їй не хотілося мокнути в цьому вбранні (хоча, як я помітив, воно було вже досить-таки брудне), і вона попросила, щоб я підвіз її. Я приїхав у Данбері купити дерева на хлів і завантажив колодами великий станційний фургон. Лілі стала показувати, як проїхати до її дому, але так нервувала, що збилася з дороги. Вона була дуже гарна, але страшенно нервова. Небо хмарилося все більше, а незабаром і дощ пустився. Вона сказала, щоб я завернув праворуч, і це привело нас до сірої ланцюгової огорожі навколо залитого водою кар’єру — тобто в глухий завулок. Стало так темно, що прогалини в огорожі здавалися білими. Лілі розплакалася:

— Ой, завертай назад, благаю тебе, завертай назад! Скоріше, скоріш завертай назад! Я переплутала вулиці, а мені треба додому.

Кінець кінцем ми таки добулися до її маленького будиночка, з якого йшов дух, що утворюється в кімнатах, зачинених у жарку погоду, і саме в ті хвилини почалася справжня злива.

— Моя мати грає в бридж, — сказала Лілі. — Я їй зателефоную і скажу, щоб не йшла додому. Телефон у мене в спальні.

І ми пішли в її спальню. Запевняю вас, у поведінці Лілі не було нічого розпусного чи легковажного. Коли вона роздяглася, то сказала, і голос у неї тремтів від хвилювання:

— Я кохаю тебе! Кохаю!

А я подумав, коли ми сплелися в обіймах: «Невже мене справді можна кохати? Мене, мене!»

Грізно загуркотів грім, і краплі рясного дощу лопотіли по вулиці, по деревах, дахах, парканах. Раз у раз спалахували блискавиці, віддзеркалюючися сліпучим сяйвом у незліченних озерцях. Простирадла, на яких ми лежали, в задушливій грозовій темряві здавалися зовсім чорними, і теплі пахощі, схожі на пахощі свіжого хліба, линули від Лілі. Знову й знову вона повторювала: «Я кохаю тебе! Кохаю!» Тихо й мирно лежали ми з нею в постелі; настав вечір, а сонце так і не визирнуло на небі.

А тим часом її мати сиділа у вітальні. Я цим занадто не переймався. Лілі зателефонувала їй і сказала: «Не вертайся додому раніш як за кілька годин», і тому стара негайно покинула гру в бридж і побігла додому в дощ і грозу, яких у тій місцевості не бувало вже багато років. Не скажу, щоб мені це сподобалося. Звичайно, я не боявся тієї старої жінки, але я збагнув поведінку Лілі — вона хотіла бути певною, що її викриють. Я перший спускався сходами і побачив, що біля канапи горить світло. І коли опинився внизу, віч-на-віч зі старою, то сказав:

— Моє прізвище Гендерсон.

Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила