мився за будинком із садового шланга й хапав ротом повітря під струменем холодної води, що лилася мені на голову, старий вийшов на задню веранду, обплутану темно-зеленою виноградною лозою. Збоку був занедбаний сад, який я згодом спиляв. Вода плюскотіла, стікаючи з мене. Вона була холодна, мов космічний простір. Старий почав люто кричати на мене. Шланг булькав у мене над головою, а всередині я був розжареніший, ніж газовий різак, яким я розрізав усі оті мертві машини, що знайшли свій кінець на швидкісній автостраді. Батько кричав на мене, очманівши з горя. Я знав, що він справді розлючений, бо забув навіть про властиву йому вишуканість мови. Мабуть, він так розлютився тому, що я не став його втішати.

Отже, я пішов з дому і на попутних машинах дістався до Ніагарського водоспаду. Я довго стояв на березі Ніагари й дивився, зачарований гуркотливим падінням води. Вода може втішати і зцілювати. Я ходив поглянути на Діву Туманів, яка потім згоріла, побував у Печері Вітрів і всюди. А потім поїхав у Онтаріо і влаштувався на роботу в парку розваг. Ось про це насамперед я й пригадав, коли сидів на борту літака, примостивши на своїх колінах голівку персько-американського хлопчика, а внизу під нами вирувало чорне життя Атлантичного океану; потужно оберталися чотири пропелери нашого повітряного корабля, і ми летіли додому.

Отже, це було в Онтаріо, хоч я не пам’ятаю, в якій саме частині тієї провінції. Парк розваг був водночас і ярмарковим майданом, і Хансон, управитель, дозволив мені спати в стайнях. Там уночі через мої ноги перебігали пацюки, що жерли овес, а вдосвіта, в голубому присмерку, в який переходить чорна темрява у високих широтах, починали напувати коней. Негри приходили до стаєнь у передранкових сутінках, коли вологість повітря найвища.

Я працював зі Смолаком. Я майже забув того звіра, Смолака, старого бурого ведмедя, чий дресирувальник (теж Смолак; ведмедя назвали на його честь) накивав п’ятами разом зі своєю трупою і залишив його Хансонові. Смолак був надто старий, і колишній хазяїн покинув його напризволяще. Шукати нового дресирувальника не було сенсу. Цей тепер нікому не потрібний дряхлий звірюга був майже зелений від старості, й останні зуби випадали в нього з ясен, мов перестиглі фініки з кетяга. Хансон знайшов застосування й цьому розвалюшному звіру. Колись його видресирували їздити на велосипеді, але тепер він уже не годився для цього. Тепер він їв з однієї тарілки з кролем, а потім, у кашкеті та в дитячому нагруднику, пив молоко з пляшечки, стоячи на задніх лапах. Але хазяїн накинув йому ще один трюк, у якому брав участь і я. До кінця сезону залишався місяць, і щодня цілий той місяць ми зі Смолаком каталися в одному вагончику по «американських гірках» перед великим натовпом людей. Це старе, напівдохле, занепале створіння і я виконували свій номер двічі на день. І коли ми мчали вгору, й падали вниз, і пікірували, й розгойдувалися, і злітали вище за чортове колесо, і знову падали, ми тісно притискалися один до одного. Ми притулялися щока до щоки в пориві розпачу, коли, здавалося, втрачали останню опору й шугали вниз по майже прямовисній траєкторії. Я втискав голову в його багатостраждальне, полиняле від старості, трагічне й блякле хутро, а він гарчав та ревів у мене над вухом. Траплялося, старий ведмідь підмочував себе. Але, безперечно, він розумів, що я йому друг, і ніколи не вгороджував у мене пазурі. На випадок нападу я брав пістолет із холостими патронами, але він жодного разу мені не знадобився. Пам’ятаю, я казав Хансонові: «Ми з ним брати в недолі. Смолака покинули, а мене вигнали з дому». Лежачи у стайні, я не раз думав про смерть Діка та про свого батька. Але більшість часу я проводив не з кіньми, а в товаристві Смолака, і дуже заприятелював із тим бідолахою. Отож перед тим, як у моє життя увійшли свині, я здобув глибокий досвід дружби з ведмедем. І коли тілесні речі є образом духовних, а видимі об’єкти — тлумаченнями невидимих, і коли Смолак та я були двома невдахами, двома блазнями в очах публіки, але братами в наших душах, — від нього я набував ведмежості, а він од мене людських якостей, — то я не прийшов до свиней як Tabula rasa^[33]. В цьому немає сумніву. Щось первісно-глибоке вже було записане на мені. Цікаво, чи Дафу кінець кінцем виявив би це внаслідок своїх спостережень?

І ще одне. Всі успіхи, яких мені пощастило домогтися в житті, я завдячую любові й тільки їй. І коли Смолак (замшілий, наче лісовий в’яз) та я їхали там удвох і він розпачливо ревів на вершині перед бездонним ковзанням униз по благенькій жовтій смузі, а потім знову вгору на тлі голубої барви вічности (о, скільки емоцій народжувалося в тій барвистій оболонці, в тому замкнутому, але розтяжному просторі, наповненому життєдайним газом!), поки червонопикі канадські селюки, всі оті мужлаї зі шкарубкими долонями веселилися внизу, ми обіймалися, ведмідь і я, об’єднані чимось більшим, ніж жах, і мчали у своєму позолоченому вагончику. Я заплющував очі, притиснувшись обличчям до його зваляного, злинялого хутра. Він тримав мене в лапах і додавав мені почуття впевнености. І найдивовижніше — він мене ні в чому не звинувачував. Він бачив у житті багато й десь у своїй величезній голові виробив переконання, що люди бувають дуже різні.

Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.

Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.

— О, ви не спите обидва, — сказала стюардеса.

І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене — очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.

— Ми сядемо на якийсь час, — сказала дівчина.

— Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.

— Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, — пояснила вона. — Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.

— О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, — сказав я. — Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?

— Гадаю, у вас буде така можливість, — сказала стюардеса.

— То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.

Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь