стоїть справа з сиротинцем?

– Та, так, що дітей вже майже нема! Пороздавали по селах. Нема чим годувати. Зосталося десятеро, та й тих прийдеться роздати.

– Після того, як зондерфюрер прогнав того війта-українця, а на його місце взяв якогось фольксдойче, москаля, то можете собі уявити, які порядки настали!.. До гміни не було відваги не тільки зайти, але навіть мимо пройти. Вистарчило, щоб двоє людей зупинилося десь на вулиці побалакати, як з'являвся, дідько його знає звідки, німака і шмагав їх нагаєм.

– Чому? – я просто не розуміла.

– А тому, шановна пані, – усміхнулася пані Віра, – що час дармує, а не працює. Уявіть собі, що навіть дітей б'є і заганяє до праці, коли побачить, що бавляться чи бігають на вулиці. Отже, коли я побачила, що дістати яку-небудь допомогу з гміни – виключена річ, стала ходити по селі і жебрати на своїх сиріт. Не скажу, що люди мені не давали. Дуже радо давали, але ціла біда в тому, що хто дасть раз – молока, яєць чи масла, то уважає, що виконав свій обов'язок як не на ціле життя, то бодай на рік. Другий раз до нього не йди, бо скидає на сусіда, а сусід на другого сусіда. І так всі! Ще такі продукти, як мука, товщі^[6] і навіть яєчка, я могла переховати і розприділити, але найгірше з молоком. Я мусіла мати хоч через день певну кількість молока для дітей. Скільки я не просила селян визначити між собою чергу, а я вже сама буду ходити по молоко, але де там!.. Прийдеш до однієї господині – вона сьогодні здавала контиґент; до другої – носила до міста, бо треба на базарі якогось лаха чи нафти купити; до третьої – одна корова, для своїх дітей молока мало; до четвертої – то присікається, що зачасто до неї ходжу... Оттак, бувало, ходжу я, як дурна по селі, з коновкою в руках і не знаю, пощо я гризуся з людьми... Часом розсерджусь і вертаюся до сиротинця без молока.

– Чому, ви, не звернулись до нашого допомогового комітету?.. Я знаю, що вони мають великі запаси продуктів від селян і допомагають міському шпиталеві і дають полоненим.

– Дають?! – сказала Віра з легкою іронією, – може, кому дають, а решта гниє, плісніє або...

– Але ж... – перебила я її.

– Ні, почекайте! В найкритичніший момент я звернулася до ляндрату по допомогу для сиріт. Мене скерували до українського допомогового комітету. Знаєте, що мені сказала та панюся, котра завше там сидить? – А, ви, що, каже, не можете сама собі ради дати?! – Я сказала, що якби могла дати раду, то не зверталася б до них, що я потребую допомоги не для себе, а для дітей, і прошу якусь частину білих сухарів, яєць, тощо – уділити для сиротинця. Тоді вона мені сказала: – У нас все підраховано і записано, нічого не гине. Врешті, як напишете заяву, то ми розглянемо її на засіданні і повідомимо вас. Нічого не гине! – повторила глузливо пані Віра. – А я знаю, що цвілими булками загромаджена ціла кімната і своїх свиней годують ними.

– Агов, Віра! Чи ти вже готова?! – від брами йшла поспішно Марійка. – Чого тебе так довго не було? Я вже дочекатись не могла! – роздратованим голосом сказала Віра.

Марійка наблизилась до нас.

– Що, серденько? – сказала вона з легкою усмішкою, поклавши руку на плече пані Віри. – Два тижні, як одружена, а вже гумор не дописує!

Віра роздратовано скинула її руку з плеча.

– Дай спокій з дурними жартами!.. В мене час порахований! Я за цю годину, що тебе чекала, вже б всі справи полагодила. Маю ще повно роботи в хаті... Де ти була?!

Марійка насмішкувато дивилася на неї.

– Бачиш, маєш багато роботи! А, треба було йти за наймичку в свого мужа?! Чи тобі було зле в притулку? Ти...

– Перестань! – вже зовсім сердито перебила її Віра. – Це нікому не цікаво!

– Власне, що цікаво! – продовжувала незражена Марійка. – Ти скажи мені, що тобі бракувало в притулку? Була директорова, всіма командувала, а тепер муж командує тобою! Я тобі прислужувала, а тепер ти мужу прислужуєш! Щоранку підносила тобі каву до ліжка, а тепер сама зриваєшся рано, щоб мужу снідання зробити. Прецінь це правда! Може скажеш, ні?!

– Ай, іди дурна? – напівсердито сказала Віра. – Ліпше скажи, як там дитина?!

Марійка споважніла.

– Зле! Треба до шпиталю!

– Що, у вас в сиротинці хора дитина? – запитала я.

– Так, прошу пані, захорував хлопець, – сказала Марійка, – і не знаємо, що з ним!

– Кликали лікаря? – Якого, прошу пані?!

– Як якого? – З гміни!

– Коб-то він був, прошу пані!

– То ж завжди при гміні був лікар.

– Нема тепер, прошу пані! Всіх урядовців з гміни німці, як не порозганяли, то постріляли.

Я змовчала. Мене почали дратувати її дотепи.

– Не дурій, Марійко! – зупинила її Віра. – Лікаря при нашій гміні дійсно нема. Урядує один лікар на три гміни. До тої гміни далеко, сюди до міста ближче. То ти кажеш, що хлопцеві гірше?! – звернулась вона до Марійки.

– Дуже погано! Треба негайно до шпиталю!

– То не гаймо часу!.. До побачення! Будьте ласкаві, нагляньте за дітьми!

Вони хутким кроком віддалились.

***

На другий день, вже зрання, почав порошити дрібненький дощик. Посіріло. Знявся вітер. «Починається осінь», – подумала я, тиняючись з кутка в куток і заглядаючи інколи через вікно на плакуче небо.

Перші дні вересневої зміни від літа до осени, завжди впливали на мене пригнічуюче. Вони навівали на мене тугу за чимсь, що вже ніколи не вернеться. Хотілося линути – навздогін за сонцем!

Було по полудні. В хату з грюкотом і галасом вбігла моя дочка.

– Мамо, – задихано сказала вона, – чи можна, щоб зараз прийшли до нас Юрко й Зіна?

– А, ви.... – тільки я встигла сказати, як вона хутким тарахкотінням перебила мене:

– Ми будемо чемні! От, побачиш! Ми будемо гратися в школу! Я буду вчителькою. Ми вже все приготували.

– Добре! Тільки, щоб не галасували!

– Ні, не будемо! Знаєш, тьотя Віра і панна Марійка несуть хорого хлопчика до шпиталю! Я сказала, що, поки вони там забаряться, Юрко і Зіна можуть побути у нас... Ти не гніваєшся?

Я усміхнулася.

– А знаєш, той хорий хлопчик такий бідненький і такий якийсь, що мені його дуже шкода! Панна Марійка з тьотею Вірою привезли його і посадили в кухні на крісло, а він одразу заснув. Сидячи... Так, знаєш, голову схилив на груди, руки спустив і спить!.. Панна Марійка штурхала його і казала: «Ну, не спи! », а він підведе голову з такими, якби заплющеними очима і каже: «Бабусю, бабусю!» – і знову засне... Юрко і Зіна сміялися і глузували з нього, а він нічого! Тільки часом гляне якось дивно і знову скаже: «Бабусю, бабусю!». – Чого це він так, мамо?!

– Мабуть, дуже хорий і має велику гарячку. Але дуже негарно, що Юрко і Зіна сміялися з нього!

– Я казала їм про це, – дивлячись на мене широко відчиненими очима, говорила моя дочка, – а вони перестануть на хвилинку і знову