планету.

Артеміс був готовий до подібного зауваження.

— Очевидний аргумент, командире, але ж небез­пека загрожує не лише людям. — Він відкрив ще

кілька файлів, і всі побачили охлялих білих ведме­дів — як ті пливуть на уламках крижин, лосів у Мі­чигані, котрих живцем пожирають кліщі, позбавлені кольору коралові рифи без будь-яких ознак жит­тя... — Це торкнеться всіх істот — на поверхні пла­нети чи під нею.

Фоулі презентація вочевидь дратувала.

— По-твоєму, Хлопче Бруду, ми не замислювали­ся про це? Гадаєш, саме ця проблема не цікавила всіх учених у Небесному місті та Атлантиді? Сказати від­верто, я почуваюся приниженим, слухаючи цю... лекцію.

Артеміс знизав плечима.

— Твої відчуття не мають значення. Так само, як і мої. Наша Земля потребує негайного порятунку.

Холлі різко випросталася.

— Тільки не кажи, ніби ти знайшов розв’язання проблеми.

— Гадаю, таки знайшов. Принаймні, варіант.

Фоулі пирхнув.

— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсбер­ги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що залом­люють промені? А як щодо замовного хмарного по­криву? Вже тепліше?

— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскет­больний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.

Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, на­електризувалося.

— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.

Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.

— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадо­билося б півстоліття, щоб упоратися з таким зав­данням.

— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси зна­чно швидше.

— Ті, хто балансують на межі закону, діють наба­гато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.

Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.

— То кажи вже. Я уважно слухаю.

— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і не­довіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.

— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!

Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.

— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала за­для цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.

— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропону­вала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той ви­падок, як виникне потреба, я вивчила способи виве­дення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.

Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.

— Добре, мовчу-мовчу.

— Чудово. Кажи далі, Артемісе.

— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напо­готові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.

Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.

— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.

Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба ве­ликим та вказівним пальцями, щоб непомітно по­глянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.

«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».

Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.

«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного не­здужання».

Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»

Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.

Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику

в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:

«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кеп­ське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».

Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж по­душечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалюва­ла, але останнім часом подолати її вдавалося все рід­ше, і зараз він не досяг жодного ефекту.

«Втрачаю самовладання,— з тихим відчаєм поду­мав хлопець. — Хвороба бере гору».

Фоулі відкашлявся, і цей звук вивів Артеміса із хвилинного забуття.

— Гей! Хлопче Бруду! Поважні особи чекають. Кажи далі!

І голос Холлі:

— Артемісе, з тобою все гаразд? Може, тобі варто перепочити?

Артеміс ледве не зареготав.

Перепочити? Під час презентації? Майже те саме, що прийти сюди у футболці з написом «У МЕНЕ НЕ ВСІ ВДОМА».

— Ні-ні. Все нормально. Просто це великий про­ект, найбільший у моєму житті. От я і хочу, щоб моя презентація вийшла ідеальною.

Фоулі посунувся вперед, і хиткий стілець під ним загрозливо захитався.

— Видок у тебе кепський, Хлопче Бруду! Ви­гляд... — Кентавр пожував звислу нижню губу, добираючи слово. — Розбитий, Артемісе. У тебе роз­битий вигляд.

Нічого кращого він, либонь, сказати не міг.

Артеміс випростався.

— Здається мені, Фоулі, ти не надто великий фі­зіономіст. Можливо, з твого погляду, фізіономії лю­дей недостатньо видовжені. Я аж