Інших друзів у нього, либонь, і не було.

— Урятувати світ? — перепитала капітан ЛЕП Холлі Шорт. — Той самий старий Артеміс Фаул, і слова мої сповнені сарказму, оскільки рятувати світ зовсім не в твоєму дусі.

Артеміс розумів, що треба б усміхнутися, але не зміг, тому знайшов, до чого прискіпатися — цілком у своєму дусі.

— Фоулі, тобі потрібен новий підсилювач захис­ного екрана,— сказав він кентаврові, що незграбно сидів на стільці, призначеному для людей. — Я ще з ґанку помітив мерехтіння. І ти називаєш себе екс­пертом у галузі техніки? Скажи, будь ласка, скільки років цьому, яким ти користуєшся?

Фоулі тупнув копитом, що було ознакою роздра­тування і причиною його вічних програшів у карти.

— Я теж радий тобі, Хлопче Бруду.

— То скільки ми не бачились?

— Не пам’ятаю. Років чотири.

— Чотири. Ось бачиш. Який це ще номер моделі, не скажеш?

Фоулі зневажливо відкопилив нижню губу.

— Ще? Ото ж то й воно, що ще! Цей підсилювач прослужить ще сотню років. Можливо, його варто трохи підстроїти, та й по всьому.

Холлі підвелася і легкою ходою пройшла до чіль­ного місця столу.

— Вам обов’язково одразу починати сперечати­ся? За стільки років не набридло? Немов два дворові пси, що мітять територію. — Вона поклала два тонкі пальці Артемісові на передпліччя. — Відчепися від нього, Артемісе. Ти ж чудово знаєш, як легко обра­жаються кентаври.

Артеміс не смів подивитися їй в очі. Він рівно двадцять разів поворушив пальцями в лівому зимо­вому черевикові і сказав:

— Дуже добре. Ліпше змінимо тему.

— Згодна,— виголосила третя представниця На­роду. — Задля зустрічі з тобою, Фауле, ми перетнули всю Росію. То ж чи не краще по можливості змінити тему на ту, заради обговорення якої ми прибули?

Командир Рейн Вінйайа була вочевидь невдо­волена тим, що опинилася так далеко від своєї улюб­леної Поліцейської Плази Вона перебрала на себе загальне командування ЛЕП кілька років тому і пи­шалася тим, що була в курсі всіх виконуваних опе­рацій.

— Артемісе, у мене є кілька невідкладних справ. Піксі збунтувалися і вимагають звільнення Опал

Кобой, крім того, сталася нова навала чорноротих жаб. Будь ласка, перейди до суті проблеми.

Артеміс кивнув. Вінйайа демонструвала відкриту ворожість, а відкрита ворожість заслуговує на дові­ру, якщо, звичайно, ельфійка не блефує, бувши на­справді його таємною прихильницею, або не блефує подвійно і направду відчуває неприязнь до нього.

«Це звучить абсурдно,— подумав Артеміс. — На­віть для мене».

Командир Вінйайа на зріст ледве сягала метра, ви­гляд мала грізний, і Артеміс розумів, що недооціню­вати її було б ризиковано. У свої майже чотириста років (за мірками Народу це означало, що жінка тільки-но досягла середнього віку) вона справляла незабутнє враження — струнка і смаглява, з прониз­ливими очима. Зіниці у неї були вертикальні, як у кішки, але найбільше в її зовнішності приголомшу­вали навіть не ці дивні очі (у ельфів таке хоча й рід­ко, але трапляється), а копиця сріблястого волосся, що вбирала, здавалося, будь-яке світло і розсипала його брижами по плечах власниці.

Артеміс відкашлявся, відволікся на якийсь час від чисел у голові, звернувши свою увагу на проект, або, як він називав його про себе, ПРОЕКТ. Урешті-решт, як на те пішло, лише цей план і важив.

Холлі легенько стиснула його плече.

— Ти якийсь блідий. Блідіший, ніж звичайно. З тобою все гаразд, імениннику?

Артеміс нарешті зміг поглянути в її очі — одне каре, друге блакитне, з широким чолом над ними і довгим локоном рудуватого волосся, що вочевидь суперечив звичайній статутній стрижці Холлі.

— Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять ро­ків,— пробурмотів Артеміс. — Тричі по п’ять. І на мій погляд — це просто чудово.

Холлі примружилася. Артеміс Фаул бурмоче? І навіть не помітив, що вона змінила зачіску... Як правило, Артеміс миттєво помічав фізичні зміни.

— Мабуть... ти маєш рацію. А де Батлер? Пантрує периметр?

— Ні, я послав його в інше місце. Допомога зна­добилася Джульєтті.

— Нічого надто серйозного?

— Радше необхідне, ніж надто серйозне. Родинні справи. Тому він вирішив довірити вам піклування про мене.

Холлі міцно стулила уста — так, ніби їй до рота потрапило щось кисле.

— Вирішив, що хтось інший може забезпечити безпеку його хазяїна? Ти певен, що ми говоримо саме про Батлера?

— Звісно, певен. До речі, я навіть радий, що його немає. Щоразу, коли мої плани йшли, як кажуть, шкереберть, поруч був він А зараз просто життєво необхідно, щоб ця зустріч тривала і закінчилася ціл­ковитим успіхом.

У приголомшеної Холлі аж щелепа відвисла. Вигляд у неї був комічний. Якщо вона правильно зрозуміла Артеміса, той звинувачував у провалі всіх попередніх планів Батлера. Батлера? Свого найвідданішого спільника?

— Слушна думка. Йдемо далі. Нам чотирьом ви­пало запустити це шоу.

Це жахливе число вимовив Фоулі, не замислю­ючись про наслідки.

Чотири... Поганюче число. Найгірше. Китайці ненавидять його, тому що воно звучить так само, як слово «смерть».

Погано, що це було вимовлено вголос, але ще гір­ше, що в залі ресторану їх насправді було четверо. Либонь, капітан Трабл Кельп не зміг прибути. І хоча між ним і Артемісом історично склалася взаємна не­приязнь, зараз Артеміс вважав би за краще бачити Кельпа за цим столом.

— Холлі, а де командир Кельп? Я гадав, він теж візьме участь у нашій зустрічі. Нам не завадив би на­дійний захист.

Холлі виструнчилася біля столу, наче аршин про­ковтнувши, — у синьому форменому комбінезоні, з гроном блискучих жолудів на грудях.

— У Трабла... тобто командира Кельпа вистачає невідкладних справ у штаб-квартирі на Поліцей­ській Плазі, але не хвилюйся, у нас над головою ви­сить у невидимому шаттлі цілий тактичний підрозділ Поліції. Навіть полярний лис не підкрадеться до нас, не підпаливши хвоста.

Артеміс скинув зимову куртку, зняв рукавички.

— Дякую, капітане. Ваша бездоганна старанність вселяє в мене мужність. До речі, дозвольте поці­кавитися, скільки всього бійців у загоні? Скільки саме?

— Чотирнадцять,— відповіла Холлі, здивовано звівши брову дашком.

— Чотирнадцять. Гм... Небагато... — Раптом його пройняла якась думка. — І ще пілот?

— Чотирнадцять, включно з пілотом. Цілком до­статньо для того, щоб упоратися з будь-яким заго­ном людей, якщо хтось спробує на них напасти.

На мить здалося, що Артеміс Фаул готовий роз­вернутися і перервати зустріч, на якій сам же наполіг. На шиї у нього запульсувала жилка, вказівний палець почав вибивати дріб на дерев’яній спинці стільця. Далі Артеміс нарешті переміг клубок, що застряг йому в горлі, і кивнув з