довжині. Цілком можливо, що то був пережиток легендарного чорного бомбазину^[8]. Міс Мейфілл була дуже стара, така стара, що ніхто вже й не пам’ятав її замолоду. І її постійно супроводжував незмінний слабкий ефірний аромат, який вдавалося ідентифікувати як суміш одеколону, нафталінових кульок від молі і крапельки джину.

Дороті витягнула із закоту пальта довгу шпильку зі скляною голівкою і, сховавшись за спиною міс Мейфілл, крадькома увігнала її кінчик собі в передпліччя. Рука смикнулася від болю. Дороті дотримувалася суворого правила: варто їй було спіймати себе на тому, що вона неуважна під час молитов, як вона штрикала собі руку до крові. Вона сама обрала собі такий дисциплінарний захід, який мав уберегти її від непоштивості та святотатських думок.

Тримаючи шпильку напоготові, Дороті спромоглася кілька хвилин молитися зосередженіше. Тато тим часом одним темним оком несхвально поглядав на міс Мейфілл, яка раз по раз хрестилася, а він недолюблював таку надмірність. Десь надворі защебетав шпак. Несподівано для самої себе Дороті збагнула, що марнославно витріщається на складки батькової комжі, яку вона власноруч пошила йому два роки тому. Дороті зціпила зуби і загнала шпильку собі під шкіру на одну восьму дюйма.

Вони знову стояли на колінах. Читалася загальна сповідь. Дороті похопилася, що її очі вкотре — та що ж це! — блукають церквою. Цього разу її увагу привернув вітраж праворуч від неї, виготовлений 1851 року за ескізом члена Королівської академії сера Ворда Туука, на якому було зображено Святого Ательстана біля воріт раю, де його вітали архангел Гавриїл і цілий легіон ангелів — усі на одне обличчя, яке дивним чином нагадувало обличчя принца-консорта. Дороті знову ввігнала шпильку собі в руку, цього разу в інше місце. Вона почала напружено вдумуватися у значення кожнісінької фрази у молитві, і таким чином їй вдалося спрямувати думки у потрібне русло. Проте їй ледь не довелося ще раз штрикнути себе шпилькою, коли Проггетт закалатав у дзвіночок посеред слів «Тому з ангелами і архенгелами». На цьому уривку Дороті завше охоплювала нестримна спокуса розсміятися. А все через історію, яку їй колись розповів тато: коли він ще був малим хлопчиськом і прислуговував священникові біля вівтаря, у причасного дзвона відкрутився язичок, тож у результаті тодішній священник виголосив отаку от промову: «Тому з ангелами і архангелами, і всім воїнством небесним воздаємо хвалу Тобі, Господи, і преславне ім’я Твоє славимо, нині і на віки вічні, кажучи... Прикрути болтик, капустяна твоя голова, болтик прикрути!»

Коли священник закінчив освячувати святі дари, міс Мейфілл почала зводитися на ноги — з неабиякими труднощами і страшенно повільно, по одному розпрямляючи суглоби та кінцівки, ніби дерев’яна лялька на шарнірах, з кожним рухом поширюючи сильний запах нафталінових кульок. Десь з глибин її корсета чулося гучне скрипіння — здавалося, то її кістки труться одна об одну. Можна було легко уявити, що під тим темним пальтом ховається не що інше, як висушений скелет.

Дороті ще кілька хвилин залишалася стояти, поки міс Мейфілл повільно сунула до вівтаря, похитуючись з кожним кроком. Жінка заледве переставляла ноги, але страшенно ображалася, якщо їй пропонували допомогти. Рот на її старечому безкровному обличчі був на диво великим, обвислим і мокрим. Нижня губа відкопилювалася донизу, пускаючи слину, і виставляла напоказ ясна та ряд вставних зубів — жовтих, ніби клавіші старого піаніно. Над верхньою губою тяглася смужка темних зволожених вусів. То був аж ніяк не привабливий рот; навряд чи комусь би захотілося пригубити одну з ним чашу. Раптом, піддавшись несподіваному пориву, ніби сам диявол вклав ці слова їй до вуст, Дороті гаряче попросила: «Боже, зроби так, щоб мені не довелося приймати причастя після міс Мейфілл!»

Але наступної миті Дороті з жахом збагнула значення своїх слів і пошкодувала, що не прикусила собі язика, промовляючи таке святотатство, та ще й підходячи до вівтаря. Вона знову витягла шпильку із закоту пальта і загнала її собі в руку, та так глибоко, що заледве втрималася, щоб не закричати від болю. Тоді вона підступила до вівтаря і смиренно вклякла ліворуч від міс Мейфілл, щоб уже точно прийняти причастя після старої леді.

Дороті стала навколішки, схиливши голову й поклавши руки на коліна, і намагалася хутко перепросити Бога за свій прогріх, допоки тато не підійде до неї з гостією^[9]. Але від колишньої зосередженості не залишилося і сліду. Марно намагалася вона молитися, її губи ворушилися, але слова були бездушними й беззмістовними. Дороті чула, як шаркають Проггеттові черевики і як батьків чіткий голос тихо приказує: «Прийміть і їжте!»; бачила вичовгані смужки на червоному килимі, на якому стояла навколішки; відчувала запах пилу, одеколону і нафталінових кульок; але, хоч як вона намагалася думати про Тіло і Кров Христа, про те, задля чого сюди прийшла, її думки наче розбігалися. На її розум опустилася важка чорнота. Дороті здавалося, що вона не може молитися. Вона зробила над собою зусилля, спробувала зібратися з думками і механічно проказала початкові слова молитви, але все даремно, вони були порожніми — не слова, а самі шкаралущі від слів. Батько стояв перед нею і тримав гостію у своїй зграбній старечій руці, затиснувши хліб вказівним і великим пальцями, гидливо, навіть з відразою, ніби то була ложка з ліками. Очима він спостерігав за міс Мейфілл, яка, зігнувшись навпіл, ніби гусінь, і, хрустячи кістками, хрестилася так заповзято, що можна було подумати, ніби вона розшиває своє пальто візерунками жабенят. Кілька секунд Дороті вагалася. Вона не сміла взяти гостію. Краще, набагато краще відступити від вівтаря, ніж прийняти святе таїнство, коли її охопило таке душевне сум’яття!

Тоді вона мимоволі подивилася вбік, крізь прочинені південні двері. Раптом промінь сонячного світла пробився крізь хмари й, немов списом, пронизав липу перед входом. Листя спалахнуло неймовірною зеленню, зеленішою за всі нефрити та смарагди чи води Атлантики. Здавалося, ніби, заповнивши прохід зеленим світлом, на мить зблиснув надзвичайної краси коштовний камінь, а тоді знову згас. Радість рікою розлилася серцем Дороті. З причин, які важко осягнути розумом, спалах живого кольору вмить повернув спокій її душі, любов до Господа і здатність Його боготворити. Якимось незбагненним чином зелене листя повернуло Дороті можливість молитися. О ти, вся земна зелень, нехай благословить тебе Господь! Дороті почала молитися, гаряче, радісно і вдячно. Гостія розтанула на її язику. Дороті прийняла чашу з батькових рук і з огидою, до якої домішувалася радість від