суму, про яку вона боялася навіть думати. Мимоволі з вуст злетіли слова молитви: «Будь ласка, Боже, не дай Каргіллу сьогодні знову прислати нам рахунок!», — але вже наступної миті Дороті похопилася, що ця молитва надто приземлена й богохульна, і попросила за неї пробачення. Накинувши халат, Дороті побігла униз до кухні, сподіваючись викинути той рахунок з голови.

Вогонь у каміні, звісно, погас. Дороті розпалила його наново, забруднивши руки сажею, знову скропила гасом і нетерпляче стояла над ним, чекаючи, поки закипить чайник. Тато вимагав, щоб о чверть на сьому йому приносили воду для гоління. Спізнившись усього лиш на сім хвилин, Дороті понесла воду нагору і постукала у татові двері.

— Заходь, заходь! — приглушено сказав роздратований голос.

Повітря у щільно заштореній кімнаті було сперте і просякнуте виразним старечим запахом. Священник уже засвітив свічку на приліжковому столику і тепер лежав на боці, демонстративно позираючи на золотий годинник, який щойно витягнув з-під подушки. Його волосся було біле і густе, як пух у будяка. Темне око невдоволено зблиснуло з-за священникового плеча й витріщилося на Дороті.

— Доброго ранку, тату.

— Мені б хотілося, Дороті, — сказав священник дещо нерозбірливо (без вставних зубів його голос завжди звучав трохи глухо й помітно шепеляво), — щоб ти докладала більше зусиль, аби розбудити Еллен вранці. Або ж сама була квапливішою.

— Вибачте, тату. Вогонь у кухні постійно гасне.

— Ну гаразд! Постав воду на туалетний столик і відсунь штори.

Надворі вже розвиднилося, але небо заслали хмари, тож ранок видався похмурим. Дороті побігла до своєї кімнати і з блискавичною швидкістю, яка від неї вимагалася шість днів на тиждень, одяглася. У кімнаті було лише маленьке квадратне дзеркальце, але Дороті навіть не глянула у нього. Почепила на шию свій золотий хрестик (простий золотий хрестик без жодних розп’ять!), скрутивши волосся у вузол на потилиці, недбало встромила у нього кілька шпильок, нашвидкуруч натягла на себе одяг (сірий трикотажний светр, потертий жакет та спідницю з ірландського твіду, панчохи, що не зовсім пасували до спідниці та жакета, й коричневі черевики, які знали кращі часи) — і все це за якихось три хвилини. Перед літургією вона ще мусила «причепурити» їдальню та батьків кабінет, не кажучи вже про те, що потрібно було самій підготуватися до святого Причастя, проказавши потрібні молитви, на що їй знадобиться не менш як двадцять хвилин.

Коли вона викотила свій велосипед за хвіртку, небо все ще було затягнуте хмарами, а трава мокра від вранішньої роси. Крізь туман, що оповивав пагорб, маячіли, ніби свинцевий сфінкс, тьмяні обриси церкви Святого Ательстана. І одинокий дзвін похоронно бив «бам! бам! бам!» Зараз вони використовували лише один дзвін, решту сім зняли, й останні три роки вони, безмовні, лежали у дзвіниці, повільно продавлюючи підлогу своєю вагою. Удалині, десь з туману, що слався внизу, чулося огидне бемкання дзвону РК церкви — дешеве маленьке теленькало, яке пастор церкви Святого Ательстана порівнював із дзвіночком вуличного крамаря.

Дороті сіла на велосипед і, пригнувшись до самого керма, поспішила вгору схилом. Вузьке перенісся порожевіло на вранішньому холоді. Десь над головою просвистів невидимий поміж хмар коловодник. Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх! Дороті сперла велосипед до воріт, що вели на цвинтар, і, побачивши, що її руки досі забруднені сажею, присіла й заходилася витирати їх довгою мокрою травою, що росла поміж могил. Дзвін перестав бамкати, Дороті зірвалася на ноги і помчала до церкви. Вона встигла забігти досередини, якраз коли дзвонар Проггетт, у поношеній рясі і широких робочих чоботях, важко тупотів уздовж проходу, щоб зайняти своє місце у бічному вівтарі.

У церкві було дуже холодно, пахло свічковим воском і старезним пилом. То була велика церква, навіть занадто велика для своєї теперішньої пастви, поруйнована часом і завжди більш ніж наполовину порожня. Три вузенькі острівці лавок не дотягувалися і до половини нефу, а за ними відкривалися широкі простори голої кам’яної підлоги, де подекуди витерті написи позначали місця стародавніх склепів. Дах над вівтарем помітно просів; дві вигадливі борозни на скриньці «На потреби храму» мовчки пояснювали, що всьому виною смертельний ворог християнства — шашіль. Через тьмяні шибки вікон досередини проникало слабке світло. Крізь відчинені південні двері видно було потріпаний кипарис і сірі гілки липи, що ледь похитувалися під подихом вітру.

Як і завжди, у церкві була лише одна парафіянка — стара міс Мейфілл із садиби «Ґранж». Відвідуваність служби Божої по буднях була настільки скупою, що священникові навіть не вдавалося набрати собі хлопчиків-прислужників, окрім як для недільного ранку, коли вони любили похизуватися перед громадою у своїх рясах і комжах^[7]. Дороті вибрала лавку позаду міс Мейфілл й, у покарання за якийсь вчорашній гріх, відсунула убік м’яку подушечку під коліна і вклякнула на голий камінь. Починалася відправа. Священник, у сутані та короткій лляній комжі, швидким тренованим голосом проказував молитви, тепер уже чітко, адже зуби були на місці, і, як не дивно, дещо злісно. На його бридливому старечому обличчі, блідому, як срібна монета, застиг вираз відчуженості, мало не зневаги. «Це священне Причастя, — здавалося, казав він, — і мій обов’язок надати його вам. Але не забувайте, що я усього лиш ваш духівник, а не друг. Як людина, я зневажаю вас». Проггетт, який також був і паламарем, — чоловік років сорока із сивим кучерявим волоссям і смаглявим зацькованим обличчям, — терпляче стояв поруч, не особливо вникаючи у те, що відбувалося, але шанобливо схиливши голову, і торсав маленький дзвіночок для причастя, який тонув у його великих червоних руках.

Дороті притисла пальці до своїх очей. Їй ніяк не вдавалося зосередитися — їй все не давав спокою Каргілловий рахунок. Молитви, які вона знала напам’ять, голослівно лунали у голові. На мить вона розплющила очі, і погляд одразу ж почав блукати церквою. Спершу метнувся вгору, до безголових дахових ангелів, на чиїх шиях досі можна було розгледіти сліди від пилок пуританських солдатів, а тоді назад, до чорного капелюшка міс Мейфілл, схожого на пиріг зі свининою, і агатових сережок, що похитувалися у її вухах. Міс Мейфілл була одягнена у довге витерте чорне пальто з коротким засмальцьованим каракулевим коміром, який вона носила, відколи Дороті себе пам’ятає. Те пальто було з якогось дуже дивного матеріалу, схожого на муаровий шовк, але грубішого, і з безліччю чорних кантів, що без жодного очевидного візерунку струменіли по всій його