Польщі важко зробити кар’єру, скрізь потрібні знайомства. Міркував лише, коли їй про це сказати — сьогодні чи пізніше, не хотів псувати цей вечір. Але все однаково зіпсувалося. Тобто… Ні, Адріан справді виявився не готовим до чогось такого, важко було сподіватися, що він просто зрадіє й скаже: звичайно, класно! Налив два келихи вина, витягнув горішки, чипси, почувався чудово; ах, мужчина, який після любощів приносить їжу, майже неандерталець зі здобиччю в зубах.

— Як там Наталія? — поцікавився.

— Ну, слухай… твоє тирамісу — це абсолютна бомба. Тобто… так чи сяк, але Наталія трохи з’їла. Їй уже краще. Я до неї майже щодня їжджу, це недалеко. Зрештою, однаково немає чого робити. А як ти?

— Я? — злякався він. Сказати їй чи ні? — Ну, у Лондоні, сама розумієш, завжди класно… я подумав, може, колись поїдемо разом?

Вона якось спохмурніла. Адріан ковтнув трохи вина. Непогане.

— Спробуй, — сказав він. — Я не знав, чи смакуватиме. Та, здається, співвідношення «ціна — якість»…

— Так… — завагалася вона. — Може, пізніше. А із цим Лондоном… Я мушу тобі дещо сказати.

Він навіть відчув полегкість, бо теж збирався їй щось повідомити.

— Я теж маю тобі щось сказати.

— То кажи, — запропонувала вона.

— Ні, спершу ти, — заперечив. — Зрештою, жінки мають першість.

— Не цього разу, — відповіла вона. Дивно. Вона здавалася якоюсь знервованою, але й збудженою водночас. Якоюсь іншою. — Кажи ти, — повторила дівчина.

— Ну, гаразд, — знизав плечима, але це нічого не полегшувало. Бо… як це зробити? — Знаєш, я й цього разу не вступив.

— Знаю. Але ж у тебе є твоя школа.

— Так, але тітка… Гаразд, скажу, як є. Тітка має зв’язки, її знайомий переглянув моє портфоліо, я можу вчитися в Лондоні.

— А чому не тут? Хіба ця школа погана?

— Ні, але… якщо я справді хочу зробити кар’єру, то потребую чогось кращого, розумієш, Лондон — це Лондон.

— Ти вже все вирішив? — спитала вона так холодно, що він аж злякався.

— Ні, зовсім ні! — вигукнув. Хоча насправді так, вирішив, навіть сказав тітці, бо ж зрозуміло, що це його шанс. — Ну, що ти, я хотів спершу з тобою поговорити.

— Це добре, — відповіла вона. — Бо в мене… плани трохи змінилися.

Про що це вона? Хоче його покинути? Але як це пов’язане з Лондоном?

Вона довго вагалася, тоді з’їла кілька горішків і нарешті видушила:

— Адріане, я вагітна.

Він не знав, із чим це порівняти. Наприклад, із тим, що в усьому будинку згасло світло. Або навпаки: немає струму, і ти сидиш у темряві, і якоїсь миті всі лампи спалахують. Або, коли ти, розігрітий на сонці, стрибаєш у крижане озеро. Або прокидаєшся з похмілля на бетонній підлозі.

Адріан думав, що зараз умре, задихнеться, з ним станеться інфаркт, інсульт, що він раптом захворіє на всі хвороби світу.

— Що? — спитав. — Але як це сталося?

А тоді відчув, що йому зле, що весь світ кружляє, ніби на каруселі, що він, схоже, от-от збожеволіє. А вона лише дивилася на нього. І більше нічого не говорила.

«Не так усе мало бути, — зітхнула Лінка. — Не так». Вона довго думала, що станеться, коли вона йому скаже. Наразі знала тільки Наталія. І раділа, що стане названою тіткою. Що ж, мабуть, легше радіти, що будеш тіткою, аніж мамою. Чи батьком…

Отож вона боялася, як усе буде, коли вона йому скаже. Але мріяла. Вірила. Сподівалася. Після всього пережитого вдвох. Після того, ким вони стали одне для одного. Лінка вірила, що це для нього буде прекрасна, неповторна мить. Хоч, може, Адріан і не чекав такого, та це буде як утілення найпотаємніших мрій. Бо коли чоловік зустрічається із жінкою… Десь глибоко в душі він має цього прагнути. І коли він розповів їй про цей Лондон, то Лінка навіть усміхнулася під носом, бо що таке Лондон у порівнянні з такою новиною, правда? Адже існують речі важливі й найважливіші. Справи дочасні й містичні, як поєднання двох душ, і злиття живчика та яйцеклітини, і те, що із цього утворюється. І коли він запропонував їй вино, то спершу вона злякалася, але потім усміхнулась, бо знала, що він зараз усе зрозуміє, чому їй не можна вина, зараз виллє це вино й носитиме її на руках, її, матір його дитини!

Навіть думала, чи не купити такі крихітні, мацюпусінькі черевички, бо знала, що так роблять, дівчата писали на форумі, і так йому повідомити, що він буде батьком, але часу забракло, вона так до нього поспішала, і вірила, що це неважливо, що вже сама звістка буде для нього найкращим дарунком. Навіть, якщо вона й жартувала з Наталією, що він її вб’є, коли довідається, бо це ж вона завинила, але ж говорила це жартома. Принаймні так їй здавалося.

Тепер він її навіть не торкався, сидів сам по той край ліжка, затуливши обличчя долонями, наче йому щойно зруйнувався весь світ. Агов, я тут, хотілося їй погукати. Я є, і я тут. Але голос застряг Лінці в горлі. Усе мало бути не так. І коли він нарешті прибрав руки від обличчя, а виглядав у цю мить, як шахтар після двох нічних змін поспіль, як той, чий світ зруйновано дощенту, як той, хто довідався, що хтось рідний помер (може, так він виглядав, коли померла його мати?), коли нарешті наважився щось сказати, це було геть не те, чого вона сподівалася.

— І що нам із цим робити? — спитав він.

І тоді вона заплакала, хоча зовсім цього не хотіла. І не хотіла, щоб він її втішав. Бо ця омріяна мить умерла, це очікування, напруження, ці мрії, те, на що вона чекала все життя. І коли він спробував її обняти, відсторонилася.

— Тобто як? — наважилася спитати.

— Лінко… ти ж знаєш… це не найкращий час, — сказав він. — Ти ж знаєш, що є різні варіанти… Який це місяць?

Тоді вона мовчки встала й одяглася. І вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

Усе мало бути не так. Він зовсім не хотів, щоб вона так це зрозуміла. Пішла, перш ніж він устиг щось зробити, він був просто в шоці, а потім уже стало запізно. Він дзвонив, висилав есемески, але вона вимкнула телефон, а додому до неї він іти боявся, боявся наштовхнутися на її матір. Бо він змайстрував їй дитину, і її мати напевне про це знає. Ба більше, знає, як він відреагував. Показав себе повним ідіотом, хоча зовсім цього не хотів. В есемесках благав її зустрітися, зателефонувати, сподівався, що вона ввімкне телефон і все прочитає, і все знову буде, як раніше. Та чи буде? З дитиною? Він у ролі молодого батька? Важко таке уявити. Зрештою, вони мають обговорити це разом, це їхня спільна дитина, спільна халепа. Ну, певним чином, бо він своєї вини не відчував. Чому вона казала, що приймає таблетки? Брехала? Якби не це, він би сам подумав, як застерегтися, бо він цього ніколи не хотів! Це не його провина! Крім того, його питання дуже доречне. Невже вони справді повинні мати зараз дитину? Адже вистачить знайти