нього. Вони були гарно вбрані, і кожен із них мав у лівому вусі маленьку золоту сережку Хаджі. Усі троє були озброєні.

Баррент намірився втікати. Один із чоловіків гукнув:

— Стій, пеоне!

Баррент, помітивши, що рука чоловіка торкнулася зброї, зупинився і запитав:

— У чому справа?

— Це День прибуття, — відказав чоловік. Він подивився на своїх друзів, — ну, хто його отримає першим?

— Кинемо жереб.

— Ось монета.

— Ні, на пальцях.

— Готові? Один, два, три!

— Він мій, — сказав Хаджі, який стояв зліва. Його друзі відійшли назад, допоки він витягав свою зброю.

— Зачекайте! — вигукнув Баррент, — що це ви робите?

— Я тебе застрелю, — відказав чоловік.

— Але чому?

Чоловік посміхнувся.

— Тому що це привілей Хаджі. Кожного Дня прибуття ми маємо право вбити будь-якого новоприбулого пеона, який залишив свою казарму.

— Але ж мене не попередили!

— Ще б пак, якби вам таке сказали, ніхто б із вас не залишив свою казарму в День прибуття. І це зіпсувало б нам все задоволення.

Він прицілився.

Баррент відреагував миттєво. Коли Хаджі вистрілив, він кинувся на землю, почув шипіння і побачив зубчастий оплавлений слід на стіні цегляної будівлі, біля якої щойно стояв.

— Моя черга, — сказав інший чоловік.

— Вибач, старий, я вважаю, що моя.

— Старшинство, шановний друже, має свої привілеї. Дотримуйся правил.

Але перш ніж будь-хто з них встиг прицілитися, Баррент зірвався на ноги і щодуху помчав геть. Вигин звивистої вулички на якусь мить захистив його, але він чув кроки своїх переслідувачів позаду. Вони бігли неквапом, підтюпцем, ніби були цілком впевнені, що їхня здобич ніде від них не подінеться. Баррент додав швидкості, завернув у бічну вуличку і одразу зрозумів, що схибив. Перед ним був тупик. Хаджі, рухаючись у легкому темпі, наздоганяли його.

Охоплений жахом Баррент озирався навсібіч. Двері і вітрини магазинів були зачинені.

Ніде було приткнутись, ніде сховатися.

Раптом, коли переслідувачі були вже близько, він помітив, що якось неуважно проскочив повз відчинені двері. Вивіска над дверима повідомляла «ТОВАРИСТВО ЗАХИСТУ ЖЕРТВ». «Це саме для мене», — подумав Баррент.

Він рвонувся назад, проскочивши майже під носом в оторопілих Хаджі. Постріл випалив землю позаду нього у ту мить, коли він дістався дверей і увірвався до будівлі.

Баррент ледь тримався на ногах. Його переслідувачі не зайшли за ним. Він чув їхні голоси з вулиці — вони незлостиво сперечались щодо пріоритетності своїх прав. Баррент зрозумів, що потрапив у безпечне місце.

Він опинився у великій, яскраво освітленій кімнаті. Кілька чоловіків у лахмітті сиділи на лавці біля дверей, сміючись із якогось жарту. Осторонь від них темноволоса дівчина спостерігала за Баррентом великими зеленими очима. У дальньому кінці кімнати стояв стіл, за яким сидів чоловічок в окулярах. Він покликав Баррента, і той підійшов до столу. Чоловік доброзичливо посміхався, чекаючи, поки Бар-рент заговорить.

— Це Товариство захисту жертв? — запитав Баррент.

— Цілком правильно, сер, — відповів чоловік, — я Рондольп Френдлер, президент цієї некомерційної організації. Чи я можу бути корисним для вас?

— Авжеж можете, я саме і є жертва.

— Ну, це помітно з першого погляду, — сказав Френдлер, приязно посміхаючись, — у вас дійсно вигляд жертви — така собі суміш страху і невпевненості, яка передбачає вразливість. Тут важко помилитись.

— Це доволі цікаво, — зауважив Баррент, поглядаючи на двері і міркуючи, як довго будуть поважати цей прихисток його переслідувачі, — містер Френдлер, я не є членом вашої організації…

— Це не має значення, — сказав Френдлер, — членство у нашому Товаристві є не постійним, а спонтанним. Кожен приєднується до Товариства, коли виникає привід. Наш намір — захистити невід'ємні права всіх жертв.

— Гаразд, сер. Троє чоловіків на вулиці намагаються вбити мене.

— Я бачу, — сказав містер Френдлер. Він відкрив шухляду, дістав товсту книгу, швидко погортав її і знайшов потрібне посилання.

— Скажіть, ви встановили статус цих чоловіків?

— Я гадаю, що вони Хаджі, — відповів Баррент, — у кожного з них маленька золота сережка у лівому вусі .

— Цілком правильно, — сказав містер Френдлер, — а сьогодні День прибуття. Ви зійшли з корабля, який приземлився сьогодні, і вас було класифіковано як пеона. Я не помиляюсь?

— Так, так воно і є.

— Тоді я радий вам повідомити, що все в порядку. Полювання в День прибуття закінчується із заходом сонця. Ви можете спокійно собі йти, переконавшись, що все правильно і що ваші права жодним чином не порушуються.

— Спокійно йти? Ви маєте на увазі після заходу сонця?

Містер Френдлер похитав головою і сумно посміхнувся.

— Боюся, ні. Згідно із законом ви повинні піти звідси негайно.

— Але вони мене вб'ють!

— Таки ваша правда, — сказав Френдлер, — на жаль, нічим не можу допомогти. Жертва — це за визначенням той, кого мають вбити.

— Я гадав, що це захисна організація.

— Так. Але ми захищаємо права жертв, а не самі жертви. Ваші права не порушуються. Хаджі мають привілей вбити вас у День прибуття, в будь-який час до заходу сонця, якщо ви не перебуваєте у своїй казармі. Я можу ще додати, що ви маєте право вбити кожного, хто намагається вбити вас .

— У мене ж немає зброї, — сказав Баррент.

— Жертви ніколи її не мають, — сказав Френдлер, — у тім-то й справа. Але є у вас зброя чи ні, боюся, вам доведеться наразі піти.

Баррент усе ще чув із вулиці ліниві голоси Хаджі. Він запитав:

— У вас є інші двері?

— На жаль, немає.

— Тоді я просто не піду звідси.

Все ще посміхаючись, містер Френдлер відкрив шухляду і дістав пістолет. Він наставив його на Бар-рента і сказав:

— Ви дійсно повинні піти. Ви можете ризикнути з Хаджі або померти просто тут, без жодного шансу.

— Позичте мені свого пістолета, — попросив Бар-рент.

— Це заборонено, що ж це були б за жертви, якби вони гасали зі зброєю в руках.

Він клацнув запобіжником пістолета.

— Ви нарешті заберетесь звідси?

Баррент прикинув свої шанси рвонутись через стіл і вихопити пістолет і зрозумів, що втнути таке не вдасться. Він обернувся і приречено побрів до дверей. Голодранці все ще реготали із своїх жартів. Чорнява дівчина піднялася з лавки і стала біля дверей. Коли Баррент наблизився до неї, йому впало в око, що вона дуже гарна. Його зацікавило, який злочин став приводом для її вигнання із Землі.

Проходячи повз дівчину, Баррент відчув, як щось сильно тисне йому в ребра. Він сягнув туди рукою, і в ній опинився невеличкий, але загрозливого вигляду пістолет.

— Удачі, — побажала дівчина, — сподіваюся, ви