Litvek - онлайн библиотека >> Олександр Костянтинович Тесленко >> Научная Фантастика и др. >> …3000027 >> страница 3
програмах телевізійної інформації, а газети майоріли заголовками: «КАФЕЛАН ШУКАЄ ОДНОДУМЦІВ», «КАФЕЛАН ГОЛОСУЄ ЗА РОЗЗБРОЄННЯ», «РУДИЙ КОСМОПОЛІТ НЕ МАЄ ПРАВА ГОЛОСУ».

Боркер пожертвував своїм мізинцем легко і навіть з великою приємністю. Жетон він кинув, певна річ, до чорної шпарини. Не було навіть тіні вагань чи сумнівів.

Які вагання?! Які сумніви?!

Ніяка солоденька мармеладка чи забавка вже нікого не задобрить. Суцільне, суспільне ошуканство — аби ще пожив трохи, аби ще погодував когось сильнішого чи спритнішого за себе. Зась, шановні хитруни-блощиці! Воно б і непогано ще пожити трохи, але набагато приємніше побачити ваші бридкі пики, що згорають у полум’ї останнього вогню. Набагато приємніше!

І так же думає кожен!

Боркер був переконаний, що саме так думає кожен. Певна річ, у кожного живе у душі бажання якось зберегти власне життя, але… можливість побачити справедливість істини… О, Істино! Заради Істини я всіх Сократів почавлю! Хіба ж* не так? Істина — понад усе!

Кафелан тихенько й жалібно завив, задерши волохату довгасту морду у місячному світлі.

Які можуть бути сумніви?

Якби він вкинув свій жетон до червоної шпарини, то чекав би вранці сонячного світла, і все це означало б, що він ще чогось чекає кращого від життя… Але ж він давно сказав сам собі: чекати кращого — забави сліпих кошенят. Хтось тобі ставить мисочку з теплим молоком. Доки ти сліпий. Когось навіть тицяють носиком, щоб розпробував… Знову чогось чекати?! І знову бути обдуреним?! Осьосьо!!! Він вкине жетон до червоної шпарини, а вранці — світ розколеться навпіл?! І його знову пошиють у дурні! Його? Пошиють у дурні? Але ж це неможливо. Неможливо обдурити того, хто ні в що не вірить! А він уже ніколи не повірить ні в що! Його вже неможливо ошукати! В чорну шпарину! Тільки в чорну шпарину! Всіх у чорну шпарину!

Коли йому було років тридцять, трапився один випадок…

Вечірня спека задушливого літа, піщуга на зубах і бридотне, таке звичне, повітря в легенях. Над його головою надривно гудів літак. Йшов на посадку чи тільки злетів. Аеродром був недалеко. Боркер йшов із контори додому. Над ним, як велика бридка муха над смітником, гудів літак. Боркер підвів погляд і брутально вилаявся. Все його дратувало в ту мить. Вечірня спека задушливого міста. Кров пульсувала у скронях.

— А щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе! — майже крикнув він, хоча серед гамору магістралі ніхто нічого не міг чути.

Проїздили важкі вантажні машини, обдавали його ядучими вихлопами. Підвівши в небо погляд, він бачив, як великий пасажирський літак повільно завалюється на праве крило, мовби розвертається і хоче зробити ще одне коло над його головою. І він істерично прокричав:

— Щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе! Довго, втупившись озвірілим поглядом, проводжав літак.

І раптом… На його очах величезний повітряний лайнер вибухнув і розлетівся на великі й малі уламки.

Боркер зачудовано дивився, як на місто падають уламки літака й пасажири, для котрих політ уже закінчився. Дивився і не міг нічого збагнути.

Раптом прийшла божевільна думка: це він своїм поглядом, енергією знищив цей літак, цю велику тлусту муху над головою. А чому б і ні? Феноменальні здатності. Загадки людської природи. Людина-гармата!

Йому прийшла така думка, і він відразу переконав себе — саме так! У нього проявилася така здатність: збивати літаки! А може, не тільки літаки?

Ще падали на землю останні пасажири, щоб перетворитися на криваві оладки, а Боркер уже примірявся до переповнених автобусів… Але марно… Ніщо не вибухало, не крушилося, не розпадалося на дрібні шматочки…

Протягом наступного тижня Боркер нічим не займався серйозно — ні вдома, ні в конторі. Він перевіряв свої здібності. Він шукав розгадку таємниці. Як же це в нього так вийшло? Як це можна повторити?

На вулиці він раз у раз зупинявся, зачувши в небі гул літака, і голосно кричав чимдуж:

— А щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе!

Він копіював усе до найменших дрібничок, аби все було точнісінько так, як тоді. Він напружено вдивлявся в обриси літака, але… марно.

Боркера не переконували повідомлення телеінформатора та шпальти газет, де говорилося, що слідство встановило: на борту літака вибухнула підкладена терористами бомба. Він не бажав цьому вірити. Яка бомба терористів?! То він особисто!

Однак після тижневих випробувань «нової зброї» довелося заспокоїтись.

Жодного разу він не запитав себе: а чи дозволив би він хоч одному літаку пролетіти над своєю головою, аби раптом справді виявилось, що він володіє здатністю збивати їх у повітрі? Не запитував. Бо й не сумнівався. Не пропустив би жодного! Найбридливіших тлустих мух треба вбивати. Та й розвелося їх до біса! А якщо ти щось можеш робити, то саме це ти й мусиш робити. Вмієш збивати літаки — збивай їх!

Підвивав Кафелан на килимі посеред кімнати.

Боркер поглядав на годинник.

Вже скоро! Ось вже скоро! Народження Істини!

ОДНОЗНАЧНОЇ ІСТИНИ!

Він зовсім не сумнівався в тому, що ж саме відбудеться скоро, о шостій годині ранку. Ось уже скоро. Буде цікаве видовище.

Цікавіше, ніж у будь-якому стереопсихофільмі.

Залишатися жити — це означає робити вигляд, що ти віриш у те, що блощиці зможуть-таки витворити цивілізацію богорівних Титанів. Продовжувати жити — це тулити й далі до мертвого тулуба відірвану голову матері. Може, приросте?

Обов’язково приросте. Вже починає приростати. Ось скоро… Вже скоро…

Нарешті Боркер дочекався.

Він вийшов на балкон. За ним — кудлатий Кафелан.

Світало.

Але промені ранкового сонця ще не вибились з-за обрію.

«Господи, як все набридло. Невже нарешті всьому цьому прийде край?»

Боркер пригадав, як минулого року повісився на балконі його сусіда. І причепив собі на груди табличку: «Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ЩОРАНКУ ЗАШНУРОВУВАТИ СВОЇ ЧЕРЕВИКИ. НАБРИДЛО!»

І найсмішніше, що він шив собі взуття на замовлення і обов’язково зі шнурівкою. Його колись так привчила мати, що взуття зі шнурівкою є найкращим для ноги. А останнім часом від шнурівок всі відмовились. То він і шив на замовлення, а потім втомився зашнуровувати свої черевики. Так би мовити, він цілком переконався у безпорадності материнських життєвих принципів.

Сміхота, та й годі.

А матері Боркера відірвали голову, коли йому було років п’ять. Ніхто не знає, як то все трапилось і чому. Мати працювала в найкращому кабаре міста. Вона ніколи не приходила додому дуже п’яною чи пошарпаною. Вона шанувалася і мала досить грошей.

Але одного разу до помешкання подзвонили. Боркер з молодшим братом відчинили двері й побачили на