-- Їх би не вистачило, -- старший чоловік зміряв Кроне гнівним поглядом. – Мова йде про десятки, може сотні тисяч людей. Тому саме росіяни просунулися найдальше в таких технологіях.
-- Зрозуміло, -- відповів ніби нічого не трапилося Кроне. – То може давайте повернемося до “Агонії”. На здоровий глузд реальні тільки дві гіпотези: або ця… апаратура дійсно мені допомогла, подарувала життя і розчистила дорогу для втечі, або зламалася. Однак, ця друга теорія не пояснює, чому один з охоронців звільнив мене з крісла, ні факту, що всі навколо падали, як мухи, а зі мною нічого не сталося.
-- Це неможливо! – крикнув Наркєвич. Він зірвався з крісла, різко жестикулюючи. – Навіть найпередовіші одичні апарати, гомеостати, навіть мій відкритий гомеостат, реагують тільки на команди або стимули. Їхня найбільш самостійна реакція є нічим іншим, ніж видом тропізму! І не може бути нічим іншим, бо в них немає мізків. Не в нашому розумінні цього слова.
-- Тоді що керує цими реакціями? – здавалося, слова доктора не переконали Кроне.
-- Я ж вже сказав… Щось схоже на квазі-тропізми. Якщо Ви хворий і ми під‘єднаємо Вас до одичного апарата, що володіє певним енергетичним потенціалом, і цей апарат буде в стані “виявити”, що внаслідок хвороби Ваш потенціал нижчий, він автоматично відправить свою енергію в хворі місця, які володіють меншими запасами життєвих сил і вилікує Вас. Згадайте Корицького. Він зробить це не тому, що хоче Вас вилікувати, а тому, що ви утворюєте щось схоже на систему сполучених посудин і загальна енергія цієї системи буде намагатися добитися середнього стану, тобто з місць з високим потенціалом перейде в точки з нижчим потенціалом. Так, щоб досягти рівноваги.
-- А катування?
-- Тут процес дещо інший. Якщо ми збудуємо апарат, який замість вирівнювати енергетичний потенціал, буде накопичувати одичну силу, черпаючи її, наприклад, з людей, а це не так просто, бо кожен живий організм чинить опір таким діям, неминучим ефектом буде біль. Тому, що цьому приладу спочатку доведеться побороти природні захисні системи, які запобігають “витіканню” життєвих сил з тіла, атакувати мозок і нервові сплетення, тобто центр людської волі й “канали” розповсюдження одичної енергії.
-- Що таке одична сила? – запитав зненацька Бретцель.
Питання здавалося наївним, бо кожен знав, що йдеться про вид енергії, якою володіють живі організми, а також частина неживої матерії.
-- Це енергія, яка зустрічається в живих істот, або “утворюється” внаслідок процесів, що відбуваються в неживій матерії. Наприклад, в льоді немає ані краплини одичної енергії, але під час переміни води в лід чи льоду у воду, вона з‘являється. Це щось фундаментальне, без нього панувала би абсолютна стагнація, змертвіння, -- пояснював Наркєвич повільно, наче розмірковуючи над питанням.
-- Вона супроводжує нервові імпульси? – допитувався Бретцель.
-- Так, мало того, вона необхідна, щоб такі імпульси з‘явилися.
-- А процеси, що відбуваються в мозку?
-- Теж, хоча про них ми знаємо небагато…
-- Отже, можливо, що при великому накопиченні цієї енергії, такому, яке відбувається в апаратах типу “Агонія”, тобто в приладах, які не тільки не діляться своєю енергією, а й привласнюють чужу, дійшло до такого накопичення одичної сили, що з‘явилося щось на зразок… розуму, особистості?
Наркєвич гнівно фиркнув, нервовим рухом потягнувся до портсигара Кроне, що досі лежав на столі. Приголомшено втупився в майора, який давав йому припалити.
-- Дякую, я не курю, -- промовив заїкаючись і поклав цигарку. – Не знаю! – вибухнув, звертаючись до Бретцеля. – І можу закластися, що цього ніхто не знає! Розумна машина…?
-- Хіба не могло бути так, що коли Ви лікували майора, під‘єднали до свого гомеостата після пригоди з “Дробаркою”, Ваш одичний апарат помістив у його організмі щось своє, нелюдське? Хіба “Агонія” не могла розпізнати цього і маючи якусь ніби-свідомість, пожаліти Янка…?
-- З братських почуттів, -- перебив його, легко посміхаючись, генерал Каспшик. – Блискуча теорія, -- признав. – От тільки не обов‘язково вірна. Панове, -- сказав з легким докором в голосі. -- Адже Ви знаєте, що всі ці винаходи часто діють не тільки на межі, а й поза межами наших знань. Може просто спрацювало невідоме нам правило, своєрідний закон збереження одичної енергії? В самовільну поломку я не вірю, але може він зробив помилку і… -- Каспшик красномовно розвів руками.
-- А росіянин, який звільнив мене? – запитав Кроне.
-- Він міг втратити контакт з дійсністю, можливо, знаючи, що вмирає, відчув потребу зробити якусь добру справу? – Каспшик знизав плечима. – Можна знайти безліч причин такої поведінки. Прийнявши будь-яку з них, ми не мусимо вигадувати карколомні гіпотези, -- докинув з примирливою посмішкою.
Бретцель поглянув запитально на майора.
-- Що думаєш?
-- Ця гіпотеза має найбільше сенсу, -- признав Кроне. – Пробачте, що потурбував Вас, -- звернувся він до Наркєвича.
Старший чоловік недбало махнув рукою.
-- Та нічого, -- сказав великодушно. – Добре, що ми про це порозмовляли.
Очі присутніх звернулися на Маршала.
-- Добре, -- погодився Пілсудський. – А ти, Ясю, візьми відпустку. Це наказ, -- додав.
Він кивнув ад‘ютантові й за мить залишив кабінет, офіцери схилилися на прощання в поклоні. Дивлячись на непевну, хистку ходу Пілсудського, Кроне стиснув зуби. Скидалося на те, що чутки, які кружляли вже певний час, говорили правду. Маршал був хворий, важко хворий.
***
В шинку у Іцка, як завжди, було повно людей. Заклад, яким керував єврейський ресторатор, заслужено славився своїми бійками, однак постійні бувальці почували себе тут в безпеці. Щоправда, багато клієнтів були пов‘язані з празьким кримінальним світом, однак неписане правило проголошувало, що всі порахунки залагоджуються назовні. В Іцка тільки розмовляли, спорадично вибухала якась п‘яна бійка. Якщо розмови не вистачало, компанія, в якої виник конфлікт, залишала заклад. Неподалік, під стінами старої фабрики “Шнайдер і Діттнар”, не колишньому завантажувальному майданчику суперечки вирішували за допомогою ножів, кастетів, а у випадку дрібних, дружніх непорозумінь – на голі руки. Бувало, що опоненти поверталися в шинок вже друзями й влаштовували урочисте обмивання щойно