заведено, коли вони входили у межі залоги.

Був уже полудень, коли Чингачгук своєю пірогою ввійшов у невеличку бухту, де, ніби на рейді, стояв приякорений «Вітрогон». Понад озером тяглася галява, ще хтозна-коли звільнена від лісу, а на ній біля самої води стояла нова рублена хатина. Все довкола, незважаючи на те, що місцина була дика й відлюдна, свідчило про достатки й гараздування — тою мірою, якою це лише можливо на прикордонні.

Джаспер уже чекав на них і, коли Слідопит ступив на берег, перший подав йому руку, їхня зустріч була проста, але щира. Слідопит ні про що не питав: очевидно, Чингачгук про все головне вже розповів. Ніколи ще Слідопит так міцно не тиснув своєму приятелеві руку, як при цій зустрічі. Провідник навіть весело засміявся, коли Джаспер йому сказав, що той щасливий і здоровий з виду.

— А де ж вона, Джаспере?.. Де ж вона? — пошепки запитав, нарешті, провідник; він, здавалося, не наважувався спочатку запитати про це вголос.

— Вона чекає на нас у господі, дорогий мій друже; вона там з Росою, у якої, як бачите, легші кроки.

— У Роси кроки, може, й легші, та на серці в неї аж ніяк не легше. Виходить, хлопче, у залозі знайшовся священик, і ви все швидко й уладнали?

— Ми повінчалися за тиждень після того, як розлучилися з вами, а добродій Кеп поїхав на другий же день… Ви забули запитати за свого приятеля — Солону Воду.

— Ні, я не забув. Про все це я вже знаю від Змія, але мені так любо слухати про Мейбл і про її щастя… Як вона, дорога дівчинка, плакала чи сміялася після того, як вас повінчали?

— І те, й друге, мій друже, але…

— Так, так, це у їхній вдачі: і сльози, й радощі. Ох, боже мій! Вони просто звеселяють душу нам, лісовикам, і я певен, що все схвалю, хоч би що Мейбл робила. Як ти гадаєш, Джаспере, вона згадувала про мене в ту щасливу мить?

— Я достеменно знаю, що так, Слідопите; вона й досі згадує про вас щодня, коли не щогодини… Ніхто вас не любить дужче за нас із нею!

— Так, я знаю, що мало хто любить мене дужче, ніж ти, Джаспере. І ще, мабуть, чи не єдиний, про кого я це можу сказати, — Чингачгук. Ну, та чого це я ніяк не наважуся йти. Зрештою, це треба й можна зробити негайно. Тож веди мене, Джаспере, хай я хоч ще раз гляну на її любе личко…

Джаспер повів його, і незабаром вони вже були перед Мейбл. Вона густо спаленіла, зустрівши свого запізнілого залицяльника, і так затремтіла всім тілом, що ледве втрималася на ногах. Одначе вона була щира й люб’язна до нього. Протягом цих одногодинних відвідин, — а Слідопит не пробув і хвилини довше, хоча й згодився пообідати у своїх друзів, — справжній знавець людської психології, мабуть, неодмінно-таки помітив би, як по-різному ставилася Мейбл до Слідопита і до свого чоловіка. З останнім вона була все ще трішки сором’язлива, як то завжди буває у щойно одружених молодят, проте в голосі її відчувалося навіть більше теплоти, ніж звичайно; вкрадливі погляди її очей променіли ніжністю, і майже щоразу, коли вона позирала на Джаспера, її щоки спалахували рум’янцем, виказуючи душевні почуття, котрі ще не зазнали остудного впливу звички і не вгамувалися до цілковитого спокою. Із Слідопитом же вона тримала себе зовсім по-іншому — незалежно, відверто і навіть занепокоєно; проте голос її ні разу не затремтів, і вона жодного разу не опустила очей, а коли її щоки іноді й загорялися, то лише від надмірного хвилювання за його майбутню долю.

Нарешті настала мить, коли Слідопит мусив вирушати. Чингачгук уже залишив піроги і стояв на узліссі, де починалася стежка, що вела в глиб пралісу, спокійно очікуючи свого друга. Коли Слідопит побачив це, він урочисто встав з-за столу й заходився прощатися.

— Я інколи думав, що доля до мене дещо засувора, — почав він, — та коли я задумуюся над долею цієї індіянки, Мейбл, мені стає соромно, і я починаю розуміти, що…

— Роса залишиться і буде жити в мене, — не дала йому доказати Мейбл.

— Я так і здогадувався. Коли хто й може відволодати її після перенесеного горя й пробудити в ній потяг до життя, то хіба ви одна, Мейбл, хоча я дуже сумніваюся, щоб це пощастило й вам. Сердешна жінка зосталася сама, як билинка в полі,— і без чоловіка, і без рідного плем’я; а з такими втратами навряд чи можна коли примиритися… Ох, бідна моя голівонька! Чого це мене зараз пече нещастя одних і подружнє щастя інших, немовби в мене самого ще мало горя? Не перечте мені нічого, Мейбл!.. Не пробуйте мене обоє втішати, Джаспере!.. Дозвольте мені піти з богом, як личить справжньому чоловікові. Я переконався, що ви щасливі, а це багато важить для мене, і я тепер легше зноситиму своє горе. Ні, ні, Мейбл, тепер я вже ніколи не поцілую вас — ніколи не поцілую… Ось моя рука, Джаспере… Потисни її, хлопче, потисни міцніше— не бійся, вона витримає: це ж бо рука справжнього чоловіка!.. А тепер, Мейбл, потисніть і ви… ні, ні, тільки не треба цього робити, — і він відтягнув руку, яку Мейбл нахилилася поцілувати й окропила слізьми, — не треба цього!..

— Слідопите, — благально звернулася до нього Мейбл, — коли ж ми тепер з вами ще побачимося?

— Я вже й сам думав про це; так, так, я теж думав про це. Якби настав коли такий час, щоб я, нарешті, зміг дивитися на вас, Мейбл, як на свою сестру чи, скажімо, як на свою дитину, — мабуть, таки краще, як на дитину, адже ви настільки молодша від мене, що якраз годитеся мені в дочки, — тоді, повірте, що прийшов би; я ожив би серцем, побачивши ще раз ваше щастя. — Коли ж не зможу… Прощавайте, прощавайте!.. Сержант помилився… Так, ой як помилився!

Це були останні слова, що їх чули від Слідопита Джаспер Вестерн і Мейбл Дангем. Він одвернувся, — немовби ці слова здушили йому горло, — і хутко попростував до свого друга. Щойно Чингачгук побачив, що Слідопит іде до нього, він завдав клунок з речами собі на плечі і, не чекаючи ніяких слів, пірнув у ліс. Мейбл, її чоловік та Роса довго не зводили із Слідопита очей, сподіваючись, що він хоч помахає їм на прощання а чи крадькома озирнеться, — та марно. Раз чи двічі їм навіть здалося, ніби він труснув головою, як то часто буває, коли гіркота збурює людині душу, і навіть махнув рукою, немовби знаючи, що в нього жадібно вп’ялися погляди друзів, але він нестримно йшов усе далі й далі, ні на мить не стишуючи ходи, якої ніяке лихо не в змозі було послабити, і незабаром його зовсім не стало видно в лісовій гущавині.

Після цього ні Джаспер, ні його дружина ніколи не бачили Слідопита. Ще рік прожили вони на березі Онтаріо, а потім, не в змозі більше відмовляти Кеповим наполяганням, переїхали до нього в Нью-Йорк, де Джаспер з часом став багатим і всіма шанованим купцем. Тричі з перервами в кілька років Мейбл одержувала подарунки з найдорожчих хутр; і хоча на пакунках