Litvek - онлайн библиотека >> Джером Девід Селінджер >> Научная литература >> Селінджер Дж.9 оповідань >> страница 2
таке. Або вивчити мову, уяви собі.

— Який жах, жах. Власне, це дійсно сумно, саме так, сумно. Батько саме вчора сказав...

— Зачекай хвилинку, мамо, — мовила дівчина й пішла до крісла біля вікна за цигарками. Запаливши одну, знов повер-

нулася на своє місце на ліжку. — Мамо? — мовила вона, випускаючи дим.

— Мюрієл. Тепер послухай-но.

— Я слухаю.

— Батько говорив з паном Сиветськи.

— Невже? — спитала дівчина.

— Розповів йому про все. Принаймні, сказав, що розповів. Ти ж знаєш батька. Про дерева. Про той випадок з вікном. Про всі ті жахливі речі, яких він наговорив бабусі щодо того, що вона збиралася відійти. Про те, що він зробив з тими чудовими світлинами з Бермуд, про все.

— Ну то й що?

— А те. По-перше, він сказав: те, що в армії виписали його із лікарні — це справжній злочин, чесне слово. Він цілком упевнено повідомив батькові, що існує можливість того, цілком певна можливість, що Сеймур може геть утратити контроль над собою. Чесне слово.

— У готелі є психіатр, — відповіла дівчина.

— Хто він? Як його звуть?

— Не знаю. Райзер, чи якось так. Кажуть, він дуже добрий.

— Ніколи не чула про такого.

— Попри те, кажуть, він дуже добрий.

— Мюрієл, не будь зухвалою. Ми дуже про тебе турбуємося. Власне, вчора ввечері батько хотів телеграфувати тобі, щоб ти поверталась...

— Мамо, я не повернуся додому просто зараз. Тож розслабся.

— Мюрієл, чесне слово, лікар Сиветськи казав, що Сеймур може цілком загубити контр...

— Я щойно приїхала, мамо. Це моя перша за чимало років відпустка, й я не маю наміру зараз же пакувати речі й повертатись додому, — відповіла дівчина, — тим паче, що наразі я не в змозі подорожувати, бо так попеклася, що заледве рухаюся.

— Ти страшенно обгоріла? Чому ж ти не використовувала ту пляшечку з кремом від засмаги, яку я поклала тобі до валізи? Я поклала її поруч...

— Я користувалася ним, але все одно згоріла.

— Жахіття. А де ти спалилася?

— Усюди, мамо, усюди.

— Жах.

— Виживу.

— Скажи, ти говорила з цим психіатром?

— Ну, трохи.

— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з лікарем?

— На терасі з видом на океан, грав на піанін?». Обидва вечори, відколи ми тут, він грав на піаніно.

— Ну, і що сказав лікар?

— Небагато. Спочатку він говорив зі мною. Минулого вечора ми сиділи поруч у «Бінґо», й він спитав мене, чи це не мій чоловік грає на піаніно у кімнаті поруч. Я відповіла, що так і є, а він тоді спитав, чи Сеймур чимось хворіє, чи щось таке. Отож я сказала...

— А чому він про таке спитав?

— Не знаю, мамо. Гадаю, тому, що Сеймур такий блідий, та через усе інше, — відповіла дівчина. — Хай там як, а після «Бінґо» він і його дружина спитали, чи не хотіла б я випити з ними разом. Я погодилась. У нього жахлива дружина. Пригадуєш ту бридку коктейльну сукню, яку ми бачили у вітрині «Бонвіту»? Ти казала, що тобі треба було б мати малесенький, малесенький...

— Зелену?

— Вона була в ній. З отакезними стегнами. Повсякчас питала мене, чи Сеймур не родич Сюзанні Ґласс, у якої крамничка капелюшків на Медісон-авеню.

— То що сказав? Лікар що сказав?

— Ой, направду не надто багато. Тобто ми ж були у барі, й усе таке. Навколо було дуже галасливо.

— Авжеж, але ти спробувала розказати йому про те, що Сеймур хотів зробити з бабусиним кріслом?

— Ні, мамо. Я не надто вдавалася у подробиці, — мовила дівчина. — Найімовірніше, у мене ще буде нагода з ним поговорити, він цілісінькими днями пропадає в барі.

— Чи казав він, чи думає, що Сеймур може стати... ну теє... знаєш, пришелепуватим чи щось таке? Зранити тебе!

— Не зовсім, — відповіла дівчина. — Йому потрібно знати більше, мамо. Психіатрам потрібно знати, яким було твоє дитинство й усе таке. Я ж казала, ми заледве могли поговорити, адже було дуже гамірно.

— Що з твоїм синім пальтом?

— Все гаразд. Витягли трохи набивки.

— Яка мода цього року?

— Жахлива. Але й чудна надзвичайно. Знаєш, усі ці блискітки та таке інше.

— Який у вас номер?

— Добрий. Усе-таки гарний. Нам не вдалося поселитися у номері, який ми мали до війни. Цього року тут жахливий люд.

Ти б бачила, хто сидить поруч з нами в їдальні. За сусіднім столиком. Мають такий вигляд, ніби вони приїхали у вантажівці.

— Та зараз повсюдно таке. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я ж казала, що буде задовга.

— Мюрієл, я лиш одненький разок ще спитаю: чи з тобою дійсно все гаразд?

— Так, мамо, вдев’ятнадцяте кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Вчора батько казав, що він би дуже радо за все заплатив, якби ти поїхала кудись сама-одна й обміркувала все. Ти могла б поїхати у чудовий круїз. І тато, і я подумали...

— Ні, дякую, — відповіла дівчина, прибираючи одну ногу з іншої. — Цей дзвінок коштує цілий стат...

— Як згадаю, як ти чекала його протягом усієї війни, тобто, як подумаю про всіх тих божевільних жалюгідних дружин, які...

— Мамо, нам краще закінчувати, — мовила дівчина. — Сеймур може повернутися будь-якої миті.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам-один? Хіба він уміє поводитися на пляжі?

— Мамо, — відповіла дівчина, — ти говориш про нього так, ніби він навіжений маніяк...

— Я нічого такого не казала, Мюрієл.

— Але твої слова мають саме такий натяк. Він лише лежатиме там і все. Він навіть халата не зніматиме.

— Як то не зніматиме халата? А чому?

— Не знаю. Мабуть, через те, що він такий блідий.

— Божечки, йому конче потрібне сонце. Хіба ти не можеш примусити його?

— Ти ж знаєш Сеймура, — відповіла дівчина, знов закидаючи ногу на ногу. — Він каже, що не хоче, щоб купа йолопів витріщалася на його татуювання.

— У нього немає татуювання! Чи він зробив собі в армії?

— Ні, мамо, мила, ні, — промовила дівчина, підводячись. — Послухай-но, я тобі, може, завтра зателефоную.

— Мюрієл, послухай-но мене...

— Авжеж, мамо, — відповіла дівчина, переступивши на праву ногу й перекинувши на неї всю свою вагу.

— Щойно він утне чи скаже щось божевільне, — ти знаєш, що я маю на увазі, — враз телефонуй мені. Чуєш?

— Мамо, я не боюся Сеймура.

— Мюрієл, пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю. Бувай, мамо... Передай татові, що я люблю його, — сказала дівчина й поклала слухавку.

— Цей мур ґласс, — мовила Сибіл Карпентер, яка мешкала у цьому готелі разом з матір’ю. — Чи ти бачила цей мур ґласс?

— Маленька, припини таке казати. Мама через це втрачає глузд. Сиди рівно.

Пані Карпентер саме намазувала плечі Сибіл олійкою від засмаги, розтираючи її по лопатках дівчинки, схожих на крильця. Сибіл хистко сиділа на великому надувному м’ячі

для ігор на пляжі, дивлячись на океан. На ній був яскраво-жовтий купальник-двійка, верхня частина якого
Litvek: лучшие книги месяца
Топ книга - Заячьи лапы (сборник) [Константин Георгиевич Паустовский] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Вторая мировая война [Уинстон Леонард Спенсер Черчилль] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Про девочку Веру и обезьянку Анфису. Вера и Анфиса продолжаются [Эдуард Николаевич Успенский] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Искатели неба. Дилогия [Сергей Васильевич Лукьяненко] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Шелкопряд [Роберт Гэлбрейт] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Склероз, рассеянный по жизни [Александр Анатольевич Ширвиндт] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Эссенциализм. Путь к простоте [Грег МакКеон] - читаем полностью в LitvekТоп книга - Нефть. Люди, которые изменили мир [ Сборник] - читаем полностью в Litvek