дівчинці явно не знадобиться ще принаймні найближчих років дев’ять чи десять.

— Насправді це була звичайна шовкова хустинка, й зблизька у цьому легко переконатись, — мовила жінка, що лежала на шезлонгу поруч з пані Карпентер. — Цікаво, як вона її зав’язала. Це справді мило.

— Так, виглядає чудово, — погодилася пані Карпентер. — Сибіл, сиди спокійно, сонечко.

— Ти бачила цей мур ґласс? — перепитала Сибіл.

Пані Карпентер зітхнула.

— Гаразд, — промовила вона. Потому закрила пляшечку з олійкою для засмаги кришечкою. — Сибіл, біжи пограйся, а мама тим часом підніметься у готель і вип’є з пані Ґуббел по склянці мартіні. Я принесу тобі оливку.

Звільнившись, дівчинка відразу вибігла туди, де пісочок був рівненький, і пішла убік «Рибальського павільйону». Зупиняючись лише для того, щоб занурити ніжки у геть просякнутий водою обвалений палац, вона незабаром опинилася поза пляжем, відведеним для відпочивальників з готелю.

Дівчинка пройшла з чверть милі, а потім раптом рвучко побігла навкіс ділянкою, на якій пісок був сипким. Вона різко зупинилась, добігши до чоловіка, який лежав на піску голічерева.

— Ти підеш у воду, побачивши мур ґласс? — спитала вона.

Молодик заворушився, тримаючись правою рукою за вилоги свого махрового халата. Він перевернувся на живіт, не звернувши уваги на те, що з обличчя спав туго скручений рушник, й кинув швидкий погляд на Сибіл.

— Агов. Привіт, Сибіл.

— Ти підеш у воду?

— Я чекав на тебе, — відповів молодик. — Є щось новеньке?

— Що? — спитала Сибіл.

— Щось новеньке? Яку маємо програму?

— Завтра приїздить тато налітаком, — відповіла Сибіл, длубаючись ногою у піску.

— Тільки не в обличчя мені, маленька, — сказав чоловік, хапаючи дівчинку за щиколотку. — Авжеж, саме час твоєму татові приїхати. Я вже не одну годину його чекаю. Постійно.

— А де пані? — спитала дівчинка.

— Пані? — перепитав чоловік, струшуючи пісок із рідкого волосся. — Грець її знає. Є тисяча місць, де вона може бути. У перукаря. Фарбує волосся у рудий колір. Чи у номері робить ляльок для бідних діточок. — Чоловік, лежачи долічерева, поклавши один кулак на інший, підпер підборіддя.

— Спитай мене щось інше, Сибіло. Який гарненький на тобі купальник. Якщо й є щось, що мені до вподоби, то це сині купальники.

Сибіл пильно подивилася на чоловіка, потім на своє випнуте вперед черевце.

— Він жовтий, — заперечила. — Жовтий.

— Невже? Ану, ходи ближче. — Дівчинка ступила крок уперед. — Маєш рацію. О, я й йолоп.

— Ти йдеш у воду? — знов спитала Сибіл.

— Я серйозно над цим розмірковую. Ти зрадієш, дізнавшись, що я багато про це розмірковував.

Тицьнувши пальцем у гумовий матрац, який чоловік часом використовував як підголівник, дівчина промовила:

— Йому потрібне повітря.

— Твоя правда, йому потрібно більше повітря, ніж я ладен визнати. — Він прибрав кулаки й уткнув підборіддя в пісок. — Сибіл, маєш чудовий вигляд. Приємно зустрітися з тобою. Розкажи мені щось про себе.

Він простягнув руки перед себе й схопив дівчинку за обидві щиколотки.

— Я Козоріг, — сказав він. — А ти хто?

— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволив їй сидіти поруч із тобою за піаніно, — відповіла дівчинка.

— Шерон Ліпшуц сказала таке?

Вона завзято закивала головою. Він відпустив обидві щиколотки дівчати, схрестив руки й поклав голову на праву руку.

— Але ж, — відповів, — ти ж знаєш, як часом трапляється, Сибіло. Я сидів і грав на піаніно. Тебе ніде не було видно. Тоді підійшла Шерон Ліпшуц і сіла поруч. Хіба ж міг я зіпхнути її?

— Міг.

— Ні-ні, я б такого не вчинив. Але знаєш, як я вчинив натомість?

-Як?

— Я уявив, ніби то не вона, а ти.

Сибіл ураз нахилилася й почала копати пісок.

— Ходімо у воду, — промовила вона.

— Добре, — відповів молодик. — Гадаю, мені стане на це сил.

— Наступного разу зіпхни її.

— Кого зіпхнути?

— Шерон Ліпшуц.

— А, Шерон Ліпшуц, — мовив чоловік. — Знов виринає це ім’я. Суміш спогадів та бажання.¹

Він раптом скочив на ноги. Поглянув на океан.

— Сибіло, — сказав чоловік, — знаєш, що ми зараз робитимемо? Підемо ловити рибку-бананку.

— Кого?

— Рибку-бананку, — сказавши це, він розперезувати халат, зняв його. Мав білі плечі й яскраво-сині плавки. Згорнув його, спочатку поздовж, потім утроє. Він розгорнув рушник, котрим накривав обличчя, й, розстеливши на піску, поклав на нього згорнутий халат. Нахилився, підхопив надувного матраца й, стиснувши його під пахвою, взяв Сибіл за руку.

Обидвоє рушили до води.

— Гадаю, у твоєму віці ти небагато бачила рибок-бана-нок? — спитав чоловік.

Сибіл захитала головою.

— А що, зовсім не бачила? Де ж ти тоді мешкаєш?

— Не знаю.

— Звісно, що знаєш. Мусиш знати. Шерон Ліпшуц знає, де її домівка, а їй лише три з половиною рочки.

Сибіл зупинилась і висмикнула свою долоню з чоловікової руки. Вона взяла звичайнісіньку мушлю, що лежала у піску, й узялася розглядати її з перебільшеною цікавістю. Потім викинула геть.

' Вислів з поеми Т. С. Еліота «Безплідна земля».

— Буремний Ліс, Коннектикут, — сказала вона й пішла далі, випнувши вперед животик.

— Буремний Ліс, Коннектикут, — повторив чоловік. — Це часом не коло Буремного Лісу у Коннектикуті?

Дівчинка поглянула на нього.

— Я там живу, — промовила вона нетерпляче. — Буремний Ліс, Коннектикут.

Вона пробігла трішки вперед й, ухопивши лівою рукою ліву ногу, двічі чи тричі підстрибнула на одній нозі.

— Ти навіть не уявляєш, як це все прояснює, — крикнув їй навздогін чоловік.

Сибіл відпустила ногу.

— Ти читав «Негреня Самбо»? — спитала вона.

— Так чудно, що ти таке питаєш. Уяви, що я саме вчора його дочитав. — Він підійшов і взяв Сибіл за руку. — І якої ти думки? — спитав він дівчинку.

— Як тигри бігали навколо того дерева?

— Гадаю, не зупиняючись. Ніколи в житті не бачив стільки тигрів.

— їх було тільки шість, — промовила Сибіл.

— Тільки шість! — відповів чоловік. — То для тебе це

« • »о

тільки ?

— Ти любиш віск? — спитала дівчинка.

— Люблю — що? — перепитав молодик. — Віск? Дуже люблю, а ти хіба ні?

Сибіл кивнула на знак згоди.

— А оливки тобі подобаються?

— Оливки? Звісно. Люблю оливки й віск. Ніколи нікуди не йду без них.

— А Шерон Ліпшиц? — вела далі Сибіл.

— Так, так, подобається. Надзвичайно вподобав те, що вона ніколи не кривдить тих цуценят у фойє. Ось наприклад, той бульдог, у якого хазяйка — пані з Канади. Ти, мабуть, не повіриш, та є дівчатка, які полюбляють тицяти у маленьких цуценят паличками з повітряними кульками. А ось Шерон Ліпшиц такого не робить. Вона ніколи не кривдить і не поводиться нечемно. Тому так мені й