- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (18) »
Біля самого входу в багатоповерхівку, де мене розквартирували, захиталася якась потужна тінь. Я автоматично відступив, намагаючись задубілою від холоду долонею витягнути зброю. Мене зупинив заспокійливий жест – я впізнав Рюміна, одного з призначених допомагати мені агентів военной разведки. Він відчинив солідну браму, вже в коридорі підняв поставлену на сходи гасову лампу, посвітив.
-- Добре, що ви повернулися, майоре, -- пробурмотів він. – Ми наткнулися на невеличку проблему.
Я промовчав; клацаючи зубами, добрався до передпокою, двоє інших моїх людей, Пєтя Дрозд і Тіма Котушев, допомогли мені стягнути кожух, дали гарячий, солодкий, як патока чай.
-- Розповідай! – наказав я за мить Рюміну.
Той мовчки вийшов з кімнати, повернувся, підштовхуючи поперед себе якесь худюще, закутане по кінчик носа створіння.
-- Я сказав щоб не роздягалася, бо вона перемерзла, ми знайшли дівчисько, коли патрулювали околицю, ховалася в одному з підвалів, -- пояснив Рюмін.
-- Її? – Я запитально підняв брови.
-- Донька двірнички. Її мати померла місяць тому, вони жили на першому поверсі, недавно хтось виважив двері й обікрав помешкання. Я затримав її, бо мені здалося, що вона шпигувала за нами, але… -- він замовк, красномовно скривившись.
Я знов перевів погляд на закутану в старі лахи постать.
-- Зніми це з неї, -- наказав.
Рюмін здер з незнайомки якесь зовсім не вишукане пальто, легко присвиснув, побачивши під ним соболеву шубу.
-- Розумне дівчисько, -- сказав він схвально. Якби вона одягнула шубу зверху, хтось давно би вже її вбив.
-- Соболь, командир, -- втрутився Дрозд. – Контрреволюцією пахне. Підозріло це все, -- ствердив він.
-- Згоден, -- відповів я, жестом зупиняючи Рюміна, який почав розщіпати надто велику для дівчини шубу. – Залиш, бо засмердить нам всю хату.
Від знайди сильно смерділо – нічого дивного, мабуть, ходила в тих самих лахах добрих кілька тижнів, може довше.
-- Ванна? – запитав я.
-- Готова, -- відрапортував жваво Дрозд.
Я побрів у ванну, досі заціпенілими руками зняв одяг, мундир старанно склав на роздобутому десь кріслі з оздобною, високою спинкою, і полегшено зітхнувши, занурився в гарячу воду. На краю імпозантної, дореволюційної ванни я навіть знайшов шматок мила з запахом бузини. З одного боку гаряча вода була розкішшю, бо бракувало дров, з іншого – дозволяла підтримувати таку-сяку гігієну. Наша норма дозволяла гарячу ванну раз в кілька днів, хоча доводилося купатися в тій самій воді. Власне кажучи, хлопці купалися після мене – один з привілеїв мого звання… Інколи хтось натрапляв на щось особливе; недавно мій тезка, Саша Рюмін, знайшов на сусідньому подвір’ї горіх. Сам порадив собі з деревом, а фахово порізані поліна притягнув до нашого житла – ми розмістили їх в коридорі, приберігаючи на особливі випадки, як сьогодні. Надто довгі періоди охолодження приводили до запалення легенів, свою лепту вносила теж скупа на калорії дієта.
Я відмокав десь півгодини, час від часу доливаючи бляшаним черпаком на дерев’яній ручці трохи окропу – він закипав у відрі, що стояло на саморобній пічці. Саме різного роду “буржуйки” і “козли”, як ленінградці називали такі саморобки, не давали людям померти. Принаймні тим, хто мав що кинути до пічки… Невдоволено рохнувши, я видряпався з ванни, дістав рушник, покликав дівчину. За мить вона з’явилася в ванній, Тіма Котушев підганяв її ззаду. Я закрив двері, щоб зберегти тепло, недбалим жестом наказав їй роздягнутися.
-- Скупнутися не бажаєш? – запропонував я.
В неї затремтіли губи, вона почала гарячково шарпати шубу. Що ж, дівоча скромність – припустимо, що вона була ще дівчиною – відступила перед розпачливим бажанням зігрітися. Вперше за невідомо скільки часу. Скинула шубу, здерла кілька верств вбрання, з огидою на обличчі кинула в кут брудну білизну. Капризна… Невже якась недобита аристократка? Ні, розмірковував я, надто молода. Я дав би їй не більше двадцяти років. Вона занурилася в воду, блаженно, майже еротично зітхнувши. Нарешті тепло… Я її розумів. Вже другий місяць я йшов по сліду секти канібалів, питаючи себе, що мене прикінчить швидше – голод, чи мороз. Я зиркнув на дівчину – худенька, але їй було ще далеко до живих скелетів, які я бачив кожен день в Ленінграді. Може хтось їй
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (18) »