їхнього вбрання заносило духом злежалої одежі, але він не дотягся до ніздрів пильної гросмами. Знуджена одноманітними іграми онука з цікавістю приглядалася до чистеньких селюків. Ось вона вже й просить бабцю, щоб ті лишилися на годинку. Дівчинка забула про своїх метеликів, коли побачила, як пружно один з хлопчаків став на руки і перекинувся «містком». А другий перекотився через голову і скочив на рівні ноги! Вона плескала в долоні і сміялася, ніби дивилася циркову виставу.

— Давай і ти! — запропонував Ґеньо.

Дівчинка знизала плечима, бо не зрозуміла абориґенської мови.

— Дивись — це просто!

І хлопчик знову став на руки, перегнувся й застиг.

Дивно, що бабця ні разу не вигукнула. Певно, не відчувала ніякої небезпеки. Її вихована онука наважилася повторити гімнастичні вправи двох своїх ровесників. Вона з розгону стала на руки і підняла вгору ніжки в білих мережаних панталончиках. Пишна спідничку опала. Хлопчаки ошаліли від побаченого, але не ловили ґав. Ґеньо підставив руки під спину — і дівчинка вигнулася «містком».

— Лізхен! Вас махст ду?^[10]

Це нарешті озвалася бабця.

— Бавлюся!

Це вже був безпосередній вплив нових друзів.

Розпашіла Лізхен прощалася з хлопчиками і запрошувала їх прийти наступного дня.

... Наступного дня їх привели до господаря маєтку як підозрюваних — годинник Лізхен зник, мов дрібна монетка в щілині. Хлопчики плакали і клялися, що ні в чому не винні. Годувальниця голосила на все передмістя — її діток ославили. Мовчала скарбничка покійної Матильди, закопана під всохлою грушею. На тому місці Ґеньо з Міськом довго тужилися вночі, щоб полишити тугі кавалки перетравленого їдла.

А за тиждень годувальниця знову постачала в маєток сметанку, бо панство не могло відмовити собі в приємності смакувати правдиву каву.

4.

 езабаром Ґеньові набридло передмістя, де траплялося мало подій і нагод виявити свою кмітливість. Він збайдужів до дрібних господарських справ, які мусив виконувати разом із молочним братом, і почав огризатися на зауваги. Одного разу, коли годувальниця не стримала рук, побіг до озерця, сів на березі і почав кидати камінцями по качках. Спочатку вцілив стару — і вона гортанно крапнула. А за мить її нещасне каченя плавало лапками вгору...

Ґеньо дременув, аж п'ятами засвітив, додому, та вже було пізно, бо назирці за ним прибігла сусідська бабця, що примітила його влучні рухи.

Годувальниця вхопила чоловікового паска і дала такої бубни, як арештанту. Ґеньо верещав, виборсувався, кусався і сипав прокльонами, чутими від цієї немилосердної жінки. На диво, його вирятував молочний брат, що впав під ноги матері — і вона осіла на землю. Ґеньо отримав тимчасову свободу, якою скористався, щоб утекти у верболози і просидіти там до самої ночі.

Серце, кажуть, не камінь. Було темно, хоч в око стрель, коли понад озером почулося смиренно-жалісливе:

— Ґеню-у-у-у, вертай до хати! Ґеню-у-у...

Звісно, сидіти уночі над водою — не мед їсти ложкою, і наш шибайголова здався в полон до названої матері. Він уплітав пісні голубці і думав про втечу, на яку можна наважитися лише після того, як потиху взяти закопану скарбничку, щоб про те не довідався Місько.

Годувальниця таємно поскаржилася своїй доньці — і та почала шукати у місті бездітне подружжя, щоб розповісти печальну історію материного годованця. Межи покоївками пішла гуляти небагата Ґеньова біографія, що обростала такими цікавими епізодами, на які спроможні були колишні сільські дівчата, надурені паничами-офіцерами. Отож, не йшлося ні про коліяжа, ні про покоївку Альцгеймерів, а про паночку зі збіднілого роду, яка покохала такого ж бідного панича, а її змусили піти під вінець зі старим генералом, що вже не міг мати ніякого дочиніння з кобітами опісля військових дій — в основному, на маневрах. Бідна панночка перед вінчанням віддала свою цноту укоханому паничеві, щоб насолити майбутньому мужеві, а той зі слізьми на очах простив її гріх, бо ж хотів мати нащадка. Звісно, панночка померла при пологах, її ж офіційний муж-генерал застрілився з горя. Панич також виявився слабодухим, бо пішов і втопився у ставку свого небагатого маєтку. Хлопчик-сирітка поневірявся по притулках, доки звідти його не забрала (з доброго дива!) перекупка з передмістя, що збиткувалася з біднятка, як останнє стерво. Тоді співчутлива мати Жозефіни (тобто, Зоні-покоївки) вирятувала хлопчика — і тепер він у неї, як у Христа за пазухою.

Ґеньо тоді не знав, яку він здобув славу у свої ще дитячі роки. В одній із газет навіть написали цю історію задля розваги обивателів, та серед них знайшлися такі м'якосердні, що почали приносити гроші для хлопчика. Репортер Адам Кендзьорівський сам не був радий тому пориву благодійности, та власник газети підняв йому платню, аби й далі оповідати про Ґеня. Гроші накопичувалися — і постало питання, як і кому їх віддати. У газеті були певні, що хлопчик той — фантом, вислід фантазій язикатого жіноцтва, тому варто й далі вигадувати небилиці, якщо читачі так перейнялися гіркою долею виплоду нещасного кохання. А гроші для нього... Та на них можна випити не одну діжку пива!

Зоня-Жозефіна хоч і не була вдатна до читання, та почула, як за вечерею у Альцгеймерів велася мова про бідного Ґеня: баронова невістка оповіла, що й сама не пошкодувала крейцара. Шпаровита покоївка розпитала письменну подругу, де міститься газета.

... За кілька днів Кендзьорівський, потаємний невизнаний літератор, дістав стовбняка, коли в редакцію зайшла сільська господиня зі смиренним хлопчиськом років восьми у зношеній, але панській одежі. А за ними — добре вбрана Жозефіна, виявляючи всією своєю поставою серйозні наміри.

— Ось, пане, той Ґеньо...

Можна було б виштовхати в плечі дурну селючку, яка надумалася шахраювати, але якщо та дівка здійме вереск...

Кендзьорівський метнувся до власника газети. Правовірний юдей Малерман вийшов до жінки з посмішкою і не без грошей (правду кажучи, половину їх він приховав). Ґеньова названа матір почувала таке щастя, що ладна була легко погодитися на нові небилиці про свого годованця, та тут втрутилася Жозефіна, яку добре підкувала письменна подруга. А що з того буде мати сам Ґеньо?

Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.