напав на неповороткого підпилого вуйка, який так замацав і пом'яв квитка, що на ньому не лишилося живого місця. Звісно, кондуктор зразу втямив: квиток куплений сьогодні. Але ж можна позбиткуватися з цього дзяда^[6] і ще й на гальбу пива заробити! Та вуйко не піддавався; він однією рукою притримував кошика, а другою хапав кондуктора за ґудзики на мундирі і висмикував їх з радістю немовляти, що побачила блискучу цяцьку. Це розлютило поважного службовця — і він, осмілівши, заїхав вуйкові у писок. Той навзаєм. Алоїз вислизнув із бійки, бо побіг кликати на підмогу поліціянта...

— Надовго у криміналі? — спитався удавано співчутливо татко Ґеня.

— Як пощастить, то, може, після жнив прийде. А синові ще не скоро додому.

— А він де є?

— Таж у криміналі: узяв побавитися млинка на каву у маєтку, так прийшли й пов'язали...

— Скільки ж твоєму сину?

— Та вже б і до войска взяли...

«Куди я везу Матильду? — бідкався подумки Алоїз. — Тут самі опришки!»

Матильда й чути не хотіла про світлицю в сільській хаті, бо ж не піде до виходку аж за стайню зі своїм розмальованим ноцником, і тоді коліяжеві довелося умовляти молодицю, щоб вона зі своїм немовлям переїхала до міста.

— Та я не вар'ятка, аби полишити господарку й старших дітей під Божу милість. Везіть мені саме дитя — най буде з моїм в одній колисці!

Так Ґеньо уперше присмоктався до груді, що вже вигодувала одного кримінального елемента.

Алоїз прилаштував сина і забув про нього: певно, почуття батьківства у нім не розвинулося, як у всіх нормальних людей. І його можна зрозуміти — ніхто не хоче змінювати свої звички, доживши з ними до сорока літ!

Матильда навідувалася до свого синочка раз на тиждень, потім раз на місяць, бо не мала багато часу: треба ж і до фризієра піти, і до кравчині, а головно — посидіти з приятельками за кавою у «Пчілці»на Ринку і позітхати за бідною дитинкою.

Так минув рік. Пора було Ґеню повертати додому. Матильда привезла його у фіякрі. Рум'яний тугенький хлопчик довго не міг звикнути до просторого помешкання на другому поверсі, і як став упевнено тупотіти ніжками, то вперто утікав за двері.

Щоліта його відвозили в передмістя до годувальниці — «на чистий воздух», як казала Матильда стурбованим голосом своїм приятелькам, і якби баба-пупорізка тепер побачила Ґеня, то б не повірила, що з того синього немовляти виріс аж занадто жвавий збитошник.

У п'ять рочків його уперше затримали на двірці з повними кишенями цукерок, яким обдарували жалісливі панночки в капелюшках. Між цукерками була і золота бронзулетка^[7]: її маленький негідник розщіпнув своїми пальчиками так, що панночка й не зчулася. Матильда не знала, як їй вчинити: дати оголошення, що знайшла «загублену» коштовність, чи тихо покласти у свою скарбничку. Алоїз довго допитував свого сина про цю пригоду, а той плакав і просився, що більше ніколи не вийде за хвіртку.

Уночі хлопчик довго не спав і чув, як мати дорікала батькові, що віддав малого годувальниці, у якої і син, і чоловік — злочинці, а це вплинуло на малого Ґеника.

— Може, на нього вплинув і барон Альцгеймер, що обдаровував покоївок перлами зі скарбнички старої матері?

— Бидло! — лайнулася Матильда і зіскочила з ліжка.

Чи це Алоїз її зіштовхнув?

Уранці свічада завісили чорним. Алоїза звинуватили в убивстві дружини. Малий Ґеньо щез, прихопивши дрібні материні коштовності: низку пожовклих перлів, перстеник із фальшивим діамантом, золотий хрестик з ланцюжком і ... бронзулетку, добуту своїми хитрими рухливими пальчиками.

За ним ніхто й не бідкався, хіба що співчутливо позітхали Матильдині подруги, та ніхто не кинувся взяти сироту на виховання. А годувальниця потішилася, бо тепер мала ще одного пастушка.

— Прибіг до мене, сирітка. Най жиє! Де троє — там і четвертий, — казала вона сусідам.

На той час її чоловік уже вдруге опинився у криміналі, старший син пішов кудись на заробітки, а донька — за покоївку до Альцгеймера-сина. Можна сказати, що Ґеньо не випав із свого оточення.

3.

 еткий хлопчик призвичаївся до життя у передмісті, що було село селом, хоча неподалік пишався великими вікнами і заломами даху маєток звироднілого австріяка. Зі своїм молочним братом Міськом Ґеньо раз по раз просовував голову крізь густий живопліт і зазирав на дівчинку, що полювала на метеликів прозорим каптуриком, причепленим до патичка. З неї не спускала ока кощава бабця в довгій брунатній сукні: вона сиділа у плетеному кріслі під парасолькою та вигукувала скрипучим голосом:

— Лінкст, майн лібе медхен! Вундербар!^[8] Можна подумати, без її команди та сама б не здогадалася скакати то ліворуч, то праворуч, щоб упіймати дурненьку одноденку.

Та не думайте, що з такого раннього віку Ґеньо надумався упадати за жіноцтвом. Все було просто, як рейки на колєї: на шийці в цієї безтурботної медхен висів блискучий ланцюжок з кругленьким годинничком. Видно було: дівчинка сама ще не звикла до цієї дорослої іграшки, тому часто зупинялася, брала її пальчиками і гукала своїй прив'яленій літами наглядачці:

— Фюнф мінутен, гросмама!^[9]

Спритні хлопчаки мізкували, як поцупити ту сяйливу забавку у патичкуватої панночки, що, певно, мала і в голові метелики, бо з кожним вдалим змахом каптурика верещала, ніби її хтось щипав за сідниці. Вискочити із-за живоплоту і напасти — наразити себе на небезпеку. І тоді вони змовилися...

Ґеньова годувальниця тричі на тиждень носила панам сметанку. Вона ставила у кошик полив'яні збанки і накривала чистим рушником. Сама ж вдягалася у міщанську сукню, добуту донькою у старої Альцгеймерки, пов'язувала голову шовковою хусткою, а на ноги взувала кімнатні капці покійного Альцгеймера — їх не було видно з-під довгого подолу.

— Мамо, візьміть і нас з Ґеньом до маєтку, ми будемо чемними! — попросився Місько, коли жінка поралася біля печі.

— Куди вам — шмаркатим! В таких лахах до панства й на поріг не пустять!

— Так дістаньте зі скрині...

Годувальниця скосила оком на скривлене личко сина і зм'якла...

У її скрині й справді лежало два однакові мундирчики, з яких ще двадцять літ тому повиростали сини уже згаданих Альцгеймерів, дві батистові сорочечки з пожовтілими комірниками та манжетками, а також вузенькі штанці. Звісно, покоївка тягла до матері все, що призначалося бідним або в сміттярку.

... Того дня жінка гордо зайшла на подвір'я маєтку з двома хлопчиками — умитими, причесаними і тихими. Від