пишно, але не в мавзолеї. Після церемонії прочитали заповіт: майже всі свої заощадження він заповів на заснування премії свого імени, яку мали вручати щороку, у день його уродин, найудатнішому нишпорці з будь-якого кінця світу. Подання до нагороди мають писати потерпілі, всі листи скидатимуть у великий круглий барабан, крутитимуть його до того часу, аж поки у щілину не випаде одне з повідомлень про новітнього майстра таємного пошуку.

Для Ізабелі лежав банківський чек на п'ять тисяч долярів у конверті з написом: «Моїй нареченій на посаг». Наречена-удова заплакала цілком щиро, бо нарешті могла сама себе вирятувати з полону аж надто влізливої Еммері — знайшлася причина відмовитися від подальшого побутування в теплі і в добрі, але в неволі. На ранок валізи були спаковані.

Ізабеля вже знала, куди поїде — повернеться у Францію. Там, між Марселем та Ніццою, на французькій Рив'єрі, заснували товариство з капіталом у п'ятдесят мільйонів франків, щоб утворити фільмовий промисел на зразок Голівуду. Там будуть обертатися великі гроші і багаті люди. Чи ж вона не знайде серед них якогось самотнього серця?

4.

 бишек Циганєвич зі своєю Луїзою, не маючи ні житла, ні роботи, пантрували під одним рестораном у час між обідом та вечерею, коли добросердні офіціянти тишком-нишком виставляли паперовий пакунок з недоїдками. Наш атлет за це мав би обстоювати хлопців кулаками, якщо якийсь дикий фермер пожбурить пересмаженим біфштексом.

Після нещасливої подорожі на кораблі та на човні, Збишек і Лу щасливо уникли інших неприємностей, але ніяк не могли ніде зупинитися, тому переїхали пів-Америки. І мали лиш витрати, а прибутків — ні. Це техаське містечко не було винятком: своїх ковбоїв вистачало.

Того дня наші бідаки придибали пізніш і побачили, як під рестораном зупинилося старе авто — велике, як фіра. З нього вийшов батько із сином та донькою; усі троє в робочих шароварах і білих кашкетах. Збишек почув рідну галицьку говірку...

Коли вони почали вантажити залишки поживи, навколо зібрався натовп. В Америці не бачили, щоб біла жінка працювала нарівні з чоловіками ще й при цьому приспівувала. Прибігли репортери, почали зачіпати дівчину, а вона сміялася у відповідь, бо не дуже розуміла, чого від неї хочуть. Батько смачно вилаявся, але при цьому мав такий ангельський вираз на лиці, ніби підбадьорював своїх дітей.

Збишек схопив Луїзу за руку і потяг до старого.

— Прошу пана, я так давно не чув рідного слова...

Старий не виявив ні краплі приязні.

— Почув? Гайда звідси!

— Тату, та ви що? — гукнула донька. — То ж, певно, наші люди!

— Ще скажи, що він тобі родич! — супив брови батько. — Нема коли язиком плескати!

Але його син підійшов і простяг руку для привітання:

— Михайло Семенюків.

Хитнув головою в бік сестри:

— То Анна. Вмієш водити авто?

Збишек умів.

Тепер він сідав за кермо, щоб об'їжджати американські корчми і самому вантажити об'їдки, а старий лишався на фермі, успадкованій від свого скупого вуйка (хай з Богом спочиває!), до якого десять років тому прибув бідним еміґрантом. Вуйко чорно працював, місячно тратив на себе не більше, як півтора доляра, сам стригся і голився, сам прав білля^[1] і підшивав черевики, не курив і не грав у карти на гроші. І все вклав у землю, в яку й сам пішов, не встигши ні одружитися, ні відчути потіхи від свого багатства...

Старий так пильно обходив кукурудзяне поле, ніби його техаські морги хтось мав викрасти. Анна вчила Лу доїти корів, та вони хвицали хвостами, і дрібна француженка боялася навіть узятися пальцями за дійку. Тоді їй доручили закидати індикам корм — перетушковані ресторанні залишки, в які Анна додавала кукурудзяної муки, від чого агресивні «пташата» ставали вгодованими й дебелими, як страуси. Луїза з тремтінням в колінах підходила до загорожі: вона гидувала й індичим їдлом, і самими індиками, такими милими для американців у День подяки. Михайло ж плекав коня, задля якого нехтував іншими господарськими справами, і міг отримати від батька щирого потиличника.

Жити було ситно й спокійно. Аж тут на Збишека вийшли пачкарі і запропонували йому солені гроші, якщо він потиху відвантажуватиме плящини на задньому дворі кожної корчми (певне, це були ті люди, чия комерція похована в трумнах Отіса Партілія). Так тривало кілька місяців, поки атлетові не закортіло скуштувати алкоголю.

Але на те були причини: поки він ковтав порохи і вдихав «пахощі» нескористованих харчів, Михайло узявся навчати Лу верхової їзди. Наука тривала біля кожної копиці сіна під наглядом понурого жеребця, що ладен був носити на своїй спині амазонку, а натомість спостерігав ковбойські ігрища просто неба.

Збишек нюхом відчув дух перелюбства, бо його мила жіночка зустрічала з поїздки без особливого палкого вияву почуттів, мляво підставляючи свої принади, а Михайло надмірно щиро пропонував допомогу: то відмивав авто («Відпочинь, ти з дороги!»), то длубався у двигуні («Має бути, як годинник!»).

Відверто кажучи, Циганєвич сам уже шкодував, що піймався на юне нерозважливе створіння, яке спокусливо крутило перед ним, тюремним мешканцем, сідничками і нахилялося так, щоб з обнаги випорскували кругленькі циценята.

От він, провівши дедуктивні спостереження за коханцями, і висмоктав пляшку препаскудного пійла, відпруживши всі свої чуття. Сп'яніння, на диво, просвітлило думки. Визрів план помсти, від якої найбільше терпітиме невірна Лу, бо так і залишиться, налякана, при індиках... Старий втратить авто: його Збишек покине десь потрощеним, але не забуде під сидіння покласти порожню пляшку. Хай поліціянти потрусять цього дуку! Що ж, сам теж втратить прибутковий бізнес з пачкарями, але грошики завелись, можна купити своє авто і комівояжери від містечка до міста, від простої ферми до багатого маєтку.

...Настав день, коли на ферму прибув шериф з помічником, щоб запитатися, чи не добродієві Семенюку належить авто, на яке наїхав вантажний потяг? І хто, до слова, сидів за кермом? Трупа не знайдено...

5.

 еньо замешкав усього одну добу в готелі «Австрія», а потім навідався до камениці Беати та Оскара Гробовецьких.

— Ні, пани не повертали, але від них прийшов лист, — сказала тілиста служниця, відчувши до нього довір'я.

—