їхнього бюра.

— І хто той пан? Власник ювелірної крамниці чи нафтар з Дрогобича?

— Артист...

— Та що в артиста можна вкрасти? Перуки і парфумерію?

— Аванс за виставу.

— Він що — гроші ніс в капелюсі?

— Ні, придбав на них доляри.

Юрась пішов не до опери, а на вулицю Святої Софії, прикидаючи в умі, чи встигне по антракті заскочити в партера. Але коли побачив панну, передумав поспішати: яка там вистава!

У кріслі для відвідувачів сиділа Марта Гуляйгродська. Мереживна хустинка виглядала зі стиснутого кулачка, але очі були вже повеселілі. Рідлєр — той узагалі реготав на всю свою пащу, підіймаючи настрій дівчині.

— Ну, панно Марто, вважайте, що вашого татка вирятувано, якщо пан Маґдебурко примчав сюди, як принц на баскому коні і в сяйливих латах.

З Мартиної оповіді виходило, що знаменитість замешкала в апартаментах «Жоржа», звідки близько до опери на репетиції, а не в батьківському домі на Замарстинові.

«Не мав грошей на візника? Чи то такий вияв пихи?» — міркував Юрась.

У «Жоржі» Гуляйгродський зазнайомився із двома неґоціантами із Кракова, які бували у Відні на його виставах і концертах, отож вихваляли співака, підіймаючи до небес. У балачках згадали про гроші, і довірливий артист пошкодував, що бракує часу перевести частку гонорару в доляри. «А скільки маєте?» — запитався один із мантіїв і виклав стосик десятидолярових банкнот.

— Мама привезла ті гроші до нас, щоб у готелі ніхто не викрав. І показала мені... Ну, що це буде на посаг... А я стала розглядати. І зрозуміла, що нулі домальовано. Бачите, вони навіть менші за одинки!

— Панну Марту нам слід узяти за помічницю!

Рідлєр крутив свої австрійські вуса і підморгував удавано суворому Маґдебуркові.

— Виставу скасували? — спитав Юрась.

— Так, — підтвердила Марта.

— Отже, кривдники вашого татка дали ногам знати або сховалися у якійсь норі. Доведеться зачекати, поки вони не переконаються, що все стихло. Ви лишите нам татів заробок? На нього як на посаг нема чого розраховувати, а для нас — це докази.

Легкий шерех сукні, повів квіткових пахощів — і Юрасева голова запаморочилася від щастя.

— І все ж вашому таткові не минути розмови зі мною, якщо він хоче, щоб я знайшов тих ошуканців. Повідомте, коли зможу з ним побачитися.

Ці звичні буденні слова Маґдебурко промовив так ґречно і пристрасно, що Рідлєр відчув у них якісь потаємні прикмети.

— Чоловіче, ти, часом, не про шлюб підеш домовлятися з Гуляйгродським?

— Її за мене не віддадуть, — приречено прошепотів Юрась.

— Пусте! Ти хіба не знаєш, як одружувався Бісмарк? Він ще кадетом побачив на забаві дівчину і, навіть не знайомлячись з нею, написав її батькам листа, що хоче мати її за жінку. Ті відповіли: людині без посади і майбутнього нема чого сподіватися. Тоді він прийшов у їхній дім, поцілував дівчину, вклонився батькам і спитав: «То коли наше весілля?»... І прожив із нею все життя!

Тенор Гуляйгродський виявився типовим невротиком і боягузом. Він довго не міг згадати ні імен своїх тимчасових приятелів, ні їхнього одягу, ні їхніх облич. «А якщо вони мене знайдуть у Відні і вб'ють?» — хапав Юрася своєю білою, як тісто на Великдень, рукою.

— Такі мантії не беруть гріха на душу, — намагався бути спокійним Маґдебурко, бо ж це — Мартин тато.

Звісно, «неґоціанти» зникли, а швейцар, ображений замалий напивок, сказав по секрету Юрасеві, що один із них — молодший брат відомого фальшувальника Ізидора Маєвського — Леонард. Тепер треба було дочекатися ще одного його візиту, щоб прищемити пальці.

Юрась чи не вперше не бідкався, що не вдалося спіймати злочинців. Він і так отримав винагороду — право приходити до Марти. До своєї нареченої...

3.

 забеля прийняла освідчення Ніка Картера. А що могла вдіяти, якщо вдова Еммері тримала біля себе на короткому поводку? Трохи муляло сумління, адже законний муж, якому присягалася в костелі, самовдосконалювався за ґратами, не відаючи про її пересування світовими теренами. А Нік Картер дасть їй становище, гроші і... своє прізвище. З таким (не фальшивим!) паспортом можна буде почати нову справу!

Але наречений усе ніяк не призначав день весілля, посилаючись на справи. Так він узявся вистежити таємного торгівця алкоголем в Чикаґо, покинувши Ізабелю на кілька тижнів.

— Мила дівчинко, — заспокоювала її вдова Еммері, — його теж треба зрозуміти: хай звикнеться з думкою, що в нього є ти, що про тебе доведеться піклуватися...

— Це мені доведеться піклуватися про нього, — не стрималася Ізабеля, — старого, хворого, вередливого, нерішучого і непосидючого!

— Гнів псує красу і засліплює розум! — повчала вдова. — Смиренність — найбільший капітал.

— І хто на нього поведеться?

Ізабеля чекала на повернення Ніка, щоб випробувати на ньому пораду своєї благодійниці. Але не встигла...

У Чикаґо Нік швидко вирахував, звідки виходять молоді люди веселішими, ніж заходили: це було похоронне заведення Отіса Партілія. Він з полісменами нагодився вчасно, бо чоловіки, які прийшли купувати трумни, сиділи на них разом з дівчатами. Сам Отіс, що спровадив з Европи великий транспорт «засобу для бальзамування», частував гостей прозорою рідиною.

Тут серце Картера не витримало такого глуму — він заточився і впав навзнак, розкинувши руки, як герой вестерну від ворожого пострілу з-за рогу.

Ізабелі печальна звістка лиш полегшила життя. Вона одягла жалобу — вишукану чорну сукню з дорогого шовку і французький капелюшок з чорним пір'ям. Удова вдалася до клопотів з ритуалами та пошуком достойного місця для свого приятеля, адже Нік був самітником.

— Поглянь-но, моя дорога дитино, ось що пропонують! — раз по раз мовляла мільйонерка. І шелестіла сторінками газет.

«Ми продаємо й винаймаємо прекрасні, ясні кімнати для вічного спочинку. Кімнати тривкі, як піраміди, ціни дешеві. У мавзолеї небіжчик лежить так ви гідно, що йому не хочеться навіть вставати, і всі небіжчики переконані, що вмерти на те, щоби лежати собі в нашім мавзолеї, це правдива розкіш, У мавзолеї є апарати для нищення хробаків, і небіжчики дуже вдоволені, що жоден хробак не приходить до них у гості. Як відомо, мертві американці дуже не люблять вітру, і наш мавзолей побудований у місці, де вітру ніколи й не чути. Американці! Користайте з нагоди і старайтеся якнайскорше замешкати у вигідних гробах нашого мавзолею!»

— Як гадаєш, Нік би теж був вдоволений?

Картера поховали