мене — хай буде, що буде!

— Як знаєш! — став збиратися Пинтя, бо закривавлена голова економа почала виявляти ознаки життя. Янко склав приятелеві у бесаги^[19] всі харчі, що мав, подарував і свого вівчарського ножа.

— Бери, хлопику, все, — примовляв він, — бо невідомо, чи мені ще се знадобиться.

На прощання вони міцно обійнялися.

— Йди на Чорну полонину. Там тебе ніхто не шукатиме, бо туди хіба птах залітає. До зими перебудеш, а далі — що вже пан Біг дасть, — вівчар ще раз глянув на нього синіми, як небеса, очима і притиснув до свого великого і доброго серця.

— Прощавай, Люципере! — потермосив Пинтя загривок кудлатого пса, до якого вже добряче звик.

— Знаєш що? Бери його зі собою! — раптом запропонував Причмелений. — Чує моє серце, що я вже не буду вівчарити. Якщо мене заберуть гайдуки, то шкода псові пропадати. А тобі він у лісі придасться. Принаймні не буде на полонині так самотньо. Та й хижий звір до вас не приступить!

— Гаразд, — усміхнувся радісно Пинтя. Ну що, Люці? Вперед, на Чорну полонину!

Пес весело загавкав, лизнув на прощання руку колишнього господаря та й побіг за легінчуком. Мабуть, зілля таки на нього вплинуло. Бо розумів усе з півслова.

А Янко ще довго сидів, дивлячись, як поволі меншають постаті двох його найвірніших товаришів, аж доки вони зовсім розчинилися в лісі. Вівці розбрелися по ліщині, але кому тепер до них було діло?

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ЯК ПИНТЯ НОВЕ ЖИТТЯ РОЗПОЧАВ

Не знаємо волі краю, не знаємо межі,

Підем, брате, погуляти між ґаври^[20] ведмежі.

Чорна полонина височіла над селом, однак було до неї далеченько. Зазвичай, ішли туди два дні. Але селяни її не любили і овець там не пасли. Одні казали, що там чорти водяться. Інші згадували про розбійників, які, мовляв, мають на полонині свої сховки. Так чи інак, прозивали її в народі «Чорною» не з великої любові.

Пинтя дерся вгору поволі. Знав, що за ним одним у погоню гайдуків не поженуть. Харчів мав на кілька днів, тож цим голову собі не сушив. Та й зрештою, за сими горами теж живуть люди. Кажуть, там уже інтття країна. То може, в пана Бебекала та його економа руки туди не досягнуть. «Якщо вже цілком біда буде, перейду туди», — заспокоював себе Пинтя.

Але на серці все одно було тривожно. Що тепер сей кровопивця зробить з Янком? Ой, не попустять Причмеленому панського непослуху! Дарма він не пішов з Пинтею на полонину!

Єдиною втіхою для хлопця був Люципер. Пес радісно носився вперед-назад, ніби відчуваючи, що і для нього настала повна свобода. Ба більше, він ніби знав, куди йти, весь час випереджаючи парубійка.

«Ади, який розумний пес! — дивувався Пинтя. — Ще жодного разу не загавкав — себе не виказуючи та й звірину дарма не полохаючи».

Заночували вони в лісі під розлогим, старим буком. Легінь обійняв пса, аби було тепліше, і так вони проспали до світання. Зранку перекусили бринзою^[21] та хлібом, попили водиці з лісової криниці та й рушили далі.

Пополудні ліс став закінчуватись, і ось Пинтя з Люципером нарешті вийшли на Чорну полонину. На радощах вони забігли на самии її вершок, і перед ними відкрилася велична панорама зеленої Верховини. Куди лише око сягало — простягалися безкраї ліси. Десь далеко-далеко внизу з одного і другого боку виднілися поодинокі стріхи. Се були невеличкі гірські поселення.

— Бачиш, Люці, звідки ми прийшли? — показав хлопчина рукою на дерев’яну церквицю на горбочку аж ген попід річкою. — Се наше село. Власність його ясновельможності пана Бебекала, бодай би його підняло і бебекнуло!

Пес весело загавкав. Тут уже не було перед ким ховатися. Полонина відкривалася як на долоні.

— Ну, і як ми будемо ґаздувати? Га, Люці? — потріпав він пса по загривку.

Пинтя об’ївся полонинських чорниць, аж йому губи посиніли від їхньої беручкої барви. А далі ліг собі на травичці, закрив від сонця лице капелюхом та й задрімав. Мав він одну дуже гарну рису: нічим довго не журився. Як казав Янко Причмелений, добре бути дурним та міцним.

Не знати, скільки спав наш герой, але збудив його вітрик, який шугав полониною.

«Ото, який тут нагорі протяг!» — присів Пинтя, одягнув капелюха, свиснув пса та й пішов у видолинку, яка посеред полонини наче витворювала природне укриття. Тут навіть росли кущики, а значить, мала бути й вода.

— Ба, що це? — не вірив Пинтя власним очам.

Біля невеличкого болітця мирно обгризала молоді пагінці сіра коза.

— Ну, Люці, от ми і маємо вечерю! — роззирнувся він про всяк випадок довкола. Видно, коза якось відбилася від череди та й тут зажила. Але як її ще дикі звірі не зжерли? Та й хто міг пасти худобу в такій глушині?

— Гаразд, не забиваймо собі мізки дурницями! — вирішив легінчук, стягаючи з білих штанів мотузок, яким вони були підперезані. — Треба її спочатку зловити. А далі можна подоїти і засмажити.

І одне, й друге він навчився робити у Янка. Люципер зрозумів наміри господаря, тож забігав у видолинку збоку, аби відрізати безтурботній тварині шлях до відступу. Як не дивно, коза виявилася зовсім не дикою і Пинті нітрохи не боялася. Це навіть зачепило самолюбство новоспеченого мисливця, який з ножем в одній руці та мотузкою в другій, наче індіанець, скрадався до рогатої скотини, яка собі спокійно і мирно жувала.

Та не встиг хлопчина зробити кілька останніх кроків, як почув сердитий голос:

— Ось так і стій, дармоїде! Далі — ані руш! Навіть сопіти перестань у бік Мані! Бо зараз як пальну в черево, то чужої худібки тобі не захочеться навіть на тамтому світі.

Пинтя поволі озирнувся.

Позаду нього стояла дивна істота — пелехата, бородата, у козячій шапці — хоча було ще літо, — в таких же козячих штанях і постолах. За поясом у неї був застромлений довгий ніж, а головне — в руках вона тримала рушницю, яка цілилася просто в груди хлопчині.

— Паночку, ви мене неправильно зрозуміли… — забелькотів Пинтя, страшенно перелякавшись від несподіванки.

— Я тобі не пан, а ти мені не наймит! — розгнівався не на жарт старий.

— Вуйку^[22], я хотів лише погладити сю милу тваринку.

— Ага, тому й витягнув свого ножища, — сплюнув бородань. — Певно, драбе^[23], хотів погладити їй шкуру аж до самого м’яса. Чи не так?

— Та ні, що ви! — запротестував Пинтя, краєм ока шукаючи Люципера. Той, як на біду, влігся неподалік і, висолопивши язика, спокійно спостерігав за розмовою, буцімто нічого страшного не відбувається.

«Та-а-ак, поспішив я назвати свого пса істотою розумною!» — вилаявся подумки Пинтя.

— Ну то так, хлопче: перше помалу кладеш ножа на землю. І без викрутасів, — бородате чудо для заохочення навіть махнуло цівкою рушниці.