перетнути ще одну дорогу – і до лісу. Хлопець трохи уповільнив крок. А через півмилі взагалі зупинився. Зняв Лопеса з плечей і опустив на землю. Тоді забрав у нього свого револьвера і засунув за пояс

– Приятелів своїх та можеш якось зібрати?

Малюк кивнув.

– То клич їх скоріше. Навряд чи ті, зі станції, ще й досі вас переслідують, однак краще всім зібратися разом і поміркувати, що робитимемо далі.

Малюк з Кетскіла приклав долоню до рота і пронизливо заскрекотав.

– Крик сороки, – повідомив він. – Що, непогано виходить?

– Може, й нічого, якби тут була хоч одна сорока, крім тебе.

Решта трос переховувалися неподалік. Вони підійшли, націливши пістолети на Гарольда. Малюк махнув рукою, щоб вони їх поопускали.

– Коли я загубив пістолет, ти міг скинути мене й повернутися до автобуса, – звернувся він до Гарольда. – Чом же не вчинив так?

– З двох причин. По-перше, мені здалося, що ти, хоч і bandido^[4], але людина досить чесна. Я просто не міг покинути тебе напризволяще. Якби пасажири тебе впіймали, то повісили б.

– А по-друге?

– Якщо людей розлютити, так як ото зараз, кров шугає їм у голову, і вони діють не замислюючись. Я прикинув, що вони можуть і не згадати, що я – не один із вас. І навіть вважатимуть, наче я навмисне підсів у автобус.

Малюк пильно поглянув на нього:

– Гарно все зважив. Але однаково ти ризикуєш, друже.

– Життя – річ ризикована. – промовив Гарольд.

– Хочеш із нами?

– Я не проти, якщо вам десь у напрямку Флориди.

Малюк з Кетскіла засміявся:

– Звісно, на південь. На півночі нічого, крім голоду, нема. То як, ідеш з нами? Ми хочемо дістатися до комуни Ла Іспанідад. як розповідають, вона десь біля озера Окіхобі. Там багато кубинців, буде кому вилікувати мою ногу. А зараз треба роздобути машину. Непоганий план?

– Та наче нічого, поки ми нікого не кривдимо.

– То не від нас залежить, – сказав Лопес – Мені, особисто, нікого чіпати не хочеться. Естебане, дай мені пістолет. Час вирушати.

Гарольд підняв його на плечі

– Andale, caballo! – вигукнув Лопес, і його «кінь» навіть без словника зрозумів, що по-іспанському це означає «Н-но!».

6

Пройшовши між пагорбами, вони досягли путівця. Перед в’їздом у містечко Лейквіль була бензоколонка. Хлопчина в пошарпанім «форді» саме закінчив заправлятися. Не встиг він розрахуватися й поїхати, як перед ним опинилося четверо виснажених низькорослих чоловіків, що націлювали на нього пістолети. П’ятим був якийсь здоровань. Хазяїн заправки негайно щез у приміщенні станції і замкнувся там.

– Гей, хлопче, твоя машина? – запитав Малюк з Кетскіла.

– Ні, сер. Вона належить містеру Біллінгзу, власнику зерносховища.

– Як твій хазяїн, нічого собі дядько? – вів далі Лопес.

Хлопець стенув плечима:

– Та наче непоганий.

– Ну, то він таким і залишиться. Але вже без машини. Вилізай, хлопче, і йди звідси.

Той виліз, віддавши Малюкові ключі, і почав дивитися, як п’ятеро грабіжників сідають в машину.

– Стривайте, а мені з вами можна? – раптом попросився він.

– Чи ти здурів? – відповів Лопес. – Довго не живуть.

– Ніхто не живе довго. Я хочу з вами.

– Доведеться тобі пристати до когось іншого. Більше п’ятьох цей драндулет не потягне. – Він обернувся до Гарольда:

– Я міг би набрати цілу армію з отаких-от хлопців, що прагнуть до нас приєднатися. Так і зробив би, якби було що грабувати. Та нічого, крім якихось дрібниць, як оце зараз, не трапляється. Люди з великими грошима надто добре знають, як їх ховати, і нам до них не добратися. Лишаються жалюгідні крихти, які ми відриваємо від бідняків.

Вони всілися й поїхали, а хлопець дивився їм услід.

– Вперед! – вигукнув Лопес. – Малюк з Кетскіла знову на коні! Я – іспанський Джессі Джеймс, бебі. Якби тільки не прострелена нога. Та то дрібниці, дістатись би лишень туди, куди треба, там костоправ знайдеться, аби мене підлатати. Сподіваюся.

За кермом сидів товстун Чато. В Лопеса виявилася ціла купа автомобільних атласів. Отож він наказав їхати об’їзними дорогами на північний захід до Пенсільванії. Гарольд поцікавився, чому саме туди, Флорида ж на півдні.

– Усе просто, бебі. Ми тримаємося подалі від так званого Північно-Східного коридору. Доведеться за сто верст об’їжджати Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Балтімор, Вашингтон, Річмонд та інші місця. Бо там і лягаві, і напіввійськові патрулі зупиняють кожну машину для перевірки документів. А то вже нікому не потрібно. А ближче до узбережжя надто високий радіаційний фон після якогось там випадку, що стався в Нью-Джерсі ще до мого народження. До цієї зараженої місцевості я наближатися не збираюся. Не з моїми ніжними cojones^[5].

Вони витратили майже два дні, перетинаючи Пенсільванію, і опинилися у Вірджінії. Вночі звертали на який-небудь занедбаний путівець і вкладалися коло машини спати. Погода стояла тепла, їжі вистачало. Однак доводилося хоча б раз на день зупинятися для заправки, і кожного разу то був найнебезпечніший час. Зовсім не тому, що поліція їх розшукує, пояснив Лопес. Поліцаям є чим займатися, окрім якоїсь там викраденої машини.

– То в чому ж тоді справа? – здивувався Гарольд.

– У наші дні поліцаї зупиняють тебе із звичайною перевіркою документів, знаходять зброю, з’ясовують, що ти не місцевий, і тоді кришка.

– Ти що маєш на увазі? В’язницю?

– Навіщо їм тримати людей у в’язниці, їх же доведеться годувати. Ти щодня бачиш мертві тіла на дорогах, і більша частина загинули не від рук bandidos.

– Чутки такі ходять, але я б ніколи не повірив, що поліція вбиває людей.

– Краще вір, бебі, бо саме так воно і є.

Лопес багато розповідав про Ла Іспанідад, місце, до якого вони їхали.

– Я про нього чув у Нью-Джерсі. Ми всі звідти. Ця комуна у Флориді, біля озера Окіхобі. Там багато комун, але ця – кубинська. Порядки в ній, як в ізраїльському кібуці: рада, кожен має право голосу, всі багато працюють вдень і танцюють до нестями уночі. Звучить непогано, правда ж? Таке я чув. Мені це подобається.

Обминаючи магістральні шляхи, вони проїхали Вірджинію і Північну Кароліну. Потім розвернулися на південний схід у напрямку узбережжя. Все йшлося добре до Лісвілля, містечка в Південній Кароліні, розташованого над затокою.

В Лісвіллі вони звернули до якогось ресторанчика, щоб чогось попоїсти. То було звичайне собі містечко з високими старими деревами, подекуди навіть іще-живими. Вони замовили сосиски й печеню. А коли вийшли до машини, біля неї стояв поліцейський фургон. Товстий поліцай з дводенною щетиною на обличчі спирався на капот їхнього «форда» і чекав на них.

– Хлопці, а чи не покажете ви мені свої посвідчення?

З деякого