- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (67) »
прийти разом з батьками (тато, мама), але без бабусь і дідусів. При собі необхідно мати щоденник і фотокартку.
На нашу думку, робота тобі сподобається. Тим паче, що вона оплачувана. Наша адреса: будинок, найближчий до Музею Пушкіна.
Головний вчений інституту — професор
Баринов».
Маша як дістала листівку із поштової скриньки, так з-місця й подалася до інституту одержувати роботу. Який там понеділок, навіщо там турбувати батьків — тата і маму. Через теплий дощик по місту дісталась вона до вказаної адреси. Біля входу у довгу триповерхову будівлю її зупинив вахтер. — Ти куди? — До вченого Баринова. На запрошення. — Встигнемо. Щоденник при тобі? Певно, цей вахтер нікуди не поспішав. — При мені. — Покажи, будь ласка. Маша дістала щоденник. Вахтер довго розпачливо кашляв над ним: — Треба ж! Вісім трійок. А туди ж — у передові потрапила. Ну й часи. Не інакше як батьки коштовний подарунок піднесли керівництву. Або родичі з міністерства дзвонили. У Маші так і застрибали в голові дотепні вислови на зразок: «Самі ви коштовний подарунок!» або «То ваші родичі дзвонили з міністерства, а мої не дзвонили». Та Маша стрималась, нічого не сказала, статечно взяла щоденник і пройшла мимо. Вона зійшла на другий поверх. Побіч на дверях висіли таблички: «Співробітник з алгебри», «Співробітник з російської мови», «Начальник відділу диктантів». Маша вмить збагнула, для чого ці співробітники. Якщо котрийсь поліпшувач захопиться поліпшенням і нахапає двійок, його негайно почнуть підтягувати. Професор Баринов дуже зрадів, що Маша прийшла. Він усадовив її в м'яке крісло, так що Маша зовсім щезла, і мовив: — Ми вас пошлемо в ательє жіночого одягу. Там уже три роки не виконується план. Їм прислали знаючу керівницю, але й вона нічого не може вдіяти. Подивіться, в чому там у них справа, і зіштовхніть з мертвої точки. Їх необхідно розворушити, розбурхати. Він забрав у Маші фотокартку і повів її до відділу кадрів. Там суворі люди в окулярах видали їй надруковане на бланку направлення на роботу. Маша взяла його і цілий вечір радісно читала:
Маші дуже кортіло показати цей папірець батькам — татові й мамі, але вона не стала ризикувати. Покажеш їм папірець, вони запитають: «А як у тебе з оцінками?» А потім довго думатимуть і зітхатимуть — майже як той вахтер з Інституту Поліпшення. І невідомо, чим усе це скінчиться. Тому що мама може сказати: — Знаєш що, дівчинко, спершу ти свою успішність поліпши, а потім уже чужою продуктивністю піклуйся. А тато додасть: — Я скоро посивію од горя. Я стільки трійок за все життя не бачив. Їх тут тисяча чи дві? Наступного дня Маша пішла поліпшувати. В ательє № 78 «Силует» було вельми цікаво. Горіли довгі лампи денного світла. Стояли швацькі машинки і манекени. Приймач у кутку світився зеленим світлом і розповідав про нові домни. Всі працівники збіглись подивитись на Машу. Товста гудзичниця Лисавета Чуркіна мовила: — Ой, прислали сирітку! З такими тільки план виконувати! А чоловіча брючниця Четверикова додала: — Теж мені поліпшувачка! Її саму поліпшувати й поліпшувати, он вона яка хирлявенька! Директриса товариш Сабінова суворо запитала: — Дівчинко, ти коли-небудь працювала на швацькій машинці? — Я татові джинси підшивала. — І що, вийшло? Підшились джинси? — Не зовсім. Машинку заклинило. Тато досі не може її зрушити з місця. Він каже, що те і друге врятувати не вдасться. Доведеться або машинку викидати, або джинси. Треба лише довідатись, що дорожче коштує. Здається, джинси дешевші. — Джинси шиють із парусини, — зауважила Сабінова. — То вельми цупкий матеріал. Ми тобі для початку мішковину дамо. А поки що йди сідай до машинки і крути її, як м'ясорубку. Звикай до обертальних рухів. Другою рукою перегортаєш книжку. Вироблятимемо автоматизм. Маша так і вчинила. Сіла й почала одною рукою машинку крутити, а другою журнал гортати. Гудзичниця Лисавета Чуркіна, така маленька й кучерява, питає: — Скажи, дівчинко, чому у тебе волосся так гарно вилискує і так гарно укладене? Маша візьми та й скажи: — А я його молоком перед сном промиваю. Слабким розчином. Уже цілий рік. Лисавета Чуркіна все те запам'ятала і чоловічій брючниці Четвериковій таємницю повідала. І обидві вони глибоко замислились. Закрійник Лопухін, такий високий і вихований, каже: — Дівчинко, а ось ті джинси, недорогі, що ти їх татові зіпсувала, де купували? — То ви не знаєте? — відповідала Маша. — На станції Клязьма новий магазин відкрили. «Будинок джинсів» називається. Там на першому поверсі польські брюки продають, на другому — чеські, а нагорі — з італійської народної капіталістичної республіки. Там цих джинсів навалом, навіть оксамитові є. Закрійник Лопухін усе це також запам'ятав і навіть у книжечку записав. Для чого все це Маша наговорила, вона й сама не відала. Може, тому, що професор Баринов просив ательє розбурхать, аби вони не позакисали. Наступного дня була неділя — найбільш робочий день для ательє. Маші до школи йти не треба було. Вона зранку до ательє попрямувала — поліпшувати. Маша йшла вулицею вся поважна й заклопотана. І все хотіла, щоб трапився хтось із однокласників і запитав би: — Куди це ти, Філіпенко, простуєш? А вона б відповіла: — Це тобі робити нічого, ти увесь розпустився. А я на роботу йду. Та, як на зло, ніхто не траплявся. Цього прохолодного ранку всі ще, певно, спали після важких шкільних баталій. Товариш Сабінова, сувора, як шабля, стояла біля входу із зошитом і відмічала, хто запізнився. Тільки відмічати було нікого. Ніхто не приходив. Товариш Сабінова дала Маші великий шмат мішковини й почала дзвонити, куди всі поділись: — Алло, покличте до телефону Єлизавету Аркадіївну. Їй там кажуть: — Лисавета Аркадіївна підійти не може. Вона до подушки приклеїлась. — Що це за жарти? — закричала товариш Сабінова. — Скажіть їй, щоб негайно йшла на роботу. А там відповідають: — Не можемо сказати. Подушка
Маша як дістала листівку із поштової скриньки, так з-місця й подалася до інституту одержувати роботу. Який там понеділок, навіщо там турбувати батьків — тата і маму. Через теплий дощик по місту дісталась вона до вказаної адреси. Біля входу у довгу триповерхову будівлю її зупинив вахтер. — Ти куди? — До вченого Баринова. На запрошення. — Встигнемо. Щоденник при тобі? Певно, цей вахтер нікуди не поспішав. — При мені. — Покажи, будь ласка. Маша дістала щоденник. Вахтер довго розпачливо кашляв над ним: — Треба ж! Вісім трійок. А туди ж — у передові потрапила. Ну й часи. Не інакше як батьки коштовний подарунок піднесли керівництву. Або родичі з міністерства дзвонили. У Маші так і застрибали в голові дотепні вислови на зразок: «Самі ви коштовний подарунок!» або «То ваші родичі дзвонили з міністерства, а мої не дзвонили». Та Маша стрималась, нічого не сказала, статечно взяла щоденник і пройшла мимо. Вона зійшла на другий поверх. Побіч на дверях висіли таблички: «Співробітник з алгебри», «Співробітник з російської мови», «Начальник відділу диктантів». Маша вмить збагнула, для чого ці співробітники. Якщо котрийсь поліпшувач захопиться поліпшенням і нахапає двійок, його негайно почнуть підтягувати. Професор Баринов дуже зрадів, що Маша прийшла. Він усадовив її в м'яке крісло, так що Маша зовсім щезла, і мовив: — Ми вас пошлемо в ательє жіночого одягу. Там уже три роки не виконується план. Їм прислали знаючу керівницю, але й вона нічого не може вдіяти. Подивіться, в чому там у них справа, і зіштовхніть з мертвої точки. Їх необхідно розворушити, розбурхати. Він забрав у Маші фотокартку і повів її до відділу кадрів. Там суворі люди в окулярах видали їй надруковане на бланку направлення на роботу. Маша взяла його і цілий вечір радісно читала:
«Інститут Поліпшення Виробництва направляє свою поліпшувачку Марію Олександрівну Філіпенко в ательє жіночого одягу «Силует» № 78 для дослідження умов праці й поліпшення. Просимо керівництво «Силуету» забезпечити співробітницю робочим місцем і матеріалом. Робочий день співробітниці не повинен перевищувати трьох годин. Про всі ускладнення з нею просимо дзвонити по телефону 42–29–86 науковому керівникові проф. Баринову».
Маші дуже кортіло показати цей папірець батькам — татові й мамі, але вона не стала ризикувати. Покажеш їм папірець, вони запитають: «А як у тебе з оцінками?» А потім довго думатимуть і зітхатимуть — майже як той вахтер з Інституту Поліпшення. І невідомо, чим усе це скінчиться. Тому що мама може сказати: — Знаєш що, дівчинко, спершу ти свою успішність поліпши, а потім уже чужою продуктивністю піклуйся. А тато додасть: — Я скоро посивію од горя. Я стільки трійок за все життя не бачив. Їх тут тисяча чи дві? Наступного дня Маша пішла поліпшувати. В ательє № 78 «Силует» було вельми цікаво. Горіли довгі лампи денного світла. Стояли швацькі машинки і манекени. Приймач у кутку світився зеленим світлом і розповідав про нові домни. Всі працівники збіглись подивитись на Машу. Товста гудзичниця Лисавета Чуркіна мовила: — Ой, прислали сирітку! З такими тільки план виконувати! А чоловіча брючниця Четверикова додала: — Теж мені поліпшувачка! Її саму поліпшувати й поліпшувати, он вона яка хирлявенька! Директриса товариш Сабінова суворо запитала: — Дівчинко, ти коли-небудь працювала на швацькій машинці? — Я татові джинси підшивала. — І що, вийшло? Підшились джинси? — Не зовсім. Машинку заклинило. Тато досі не може її зрушити з місця. Він каже, що те і друге врятувати не вдасться. Доведеться або машинку викидати, або джинси. Треба лише довідатись, що дорожче коштує. Здається, джинси дешевші. — Джинси шиють із парусини, — зауважила Сабінова. — То вельми цупкий матеріал. Ми тобі для початку мішковину дамо. А поки що йди сідай до машинки і крути її, як м'ясорубку. Звикай до обертальних рухів. Другою рукою перегортаєш книжку. Вироблятимемо автоматизм. Маша так і вчинила. Сіла й почала одною рукою машинку крутити, а другою журнал гортати. Гудзичниця Лисавета Чуркіна, така маленька й кучерява, питає: — Скажи, дівчинко, чому у тебе волосся так гарно вилискує і так гарно укладене? Маша візьми та й скажи: — А я його молоком перед сном промиваю. Слабким розчином. Уже цілий рік. Лисавета Чуркіна все те запам'ятала і чоловічій брючниці Четвериковій таємницю повідала. І обидві вони глибоко замислились. Закрійник Лопухін, такий високий і вихований, каже: — Дівчинко, а ось ті джинси, недорогі, що ти їх татові зіпсувала, де купували? — То ви не знаєте? — відповідала Маша. — На станції Клязьма новий магазин відкрили. «Будинок джинсів» називається. Там на першому поверсі польські брюки продають, на другому — чеські, а нагорі — з італійської народної капіталістичної республіки. Там цих джинсів навалом, навіть оксамитові є. Закрійник Лопухін усе це також запам'ятав і навіть у книжечку записав. Для чого все це Маша наговорила, вона й сама не відала. Може, тому, що професор Баринов просив ательє розбурхать, аби вони не позакисали. Наступного дня була неділя — найбільш робочий день для ательє. Маші до школи йти не треба було. Вона зранку до ательє попрямувала — поліпшувати. Маша йшла вулицею вся поважна й заклопотана. І все хотіла, щоб трапився хтось із однокласників і запитав би: — Куди це ти, Філіпенко, простуєш? А вона б відповіла: — Це тобі робити нічого, ти увесь розпустився. А я на роботу йду. Та, як на зло, ніхто не траплявся. Цього прохолодного ранку всі ще, певно, спали після важких шкільних баталій. Товариш Сабінова, сувора, як шабля, стояла біля входу із зошитом і відмічала, хто запізнився. Тільки відмічати було нікого. Ніхто не приходив. Товариш Сабінова дала Маші великий шмат мішковини й почала дзвонити, куди всі поділись: — Алло, покличте до телефону Єлизавету Аркадіївну. Їй там кажуть: — Лисавета Аркадіївна підійти не може. Вона до подушки приклеїлась. — Що це за жарти? — закричала товариш Сабінова. — Скажіть їй, щоб негайно йшла на роботу. А там відповідають: — Не можемо сказати. Подушка
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (67) »