владі, але ще не на такому рівні, щоб можна було пропонувати публічно її кандидатуру на найвищу державну посаду. За той час, що залишився до виборів, ми з вами повинні зробити все, щоб саме ця людина стала новим Президентом України. Хто вона — ви дізнаєтеся пізніше і, маю надію, не будете проти цієї кандидатури. А зараз слово скаже шановний Юрій Володимирович.

Бойченко, на відміну від Клютова, підвівся. Присутні знали, що ці двоє людей із задоволенням перегризли б одне одному горлянки, але всі також знали правила гри під назвою «спільний бізнес» І розуміли, що обопільні інтереси зобов'язують цих правил дотримуватися. Сьогодні в цій компанії найбагатших людей в Україні сильніший і впливовіший Клютов, завтра може стати Бойченко, Назаров чи хтось інший із тих, які сидять за столом у великій красивій залі. Але нині встає все-таки Бойченко.

— Товариші, Віктор Романович усе чітко і зрозуміло пояснив. Упевнений, що всі підтримають ці, прямо скажу, грандіозні плани. Але ми прекрасно розуміємо, що для їх втілення потрібні чималі гроші. Ми люди небідні, й я навіть не сумніваюся в тому, що пожертви наші будуть адекватні тим потребам, які виникнуть під час нашої боротьби. А що це буде боротьба не на життя, а на смерть, розуміє кожен із нас. Тому ми склали список, хто яку суму повинен перерахувати на вказаний ось тут рахунок. Хто не погодиться з визначеними цифрами, прошу безпосередньо звертатися до Віктора Романовича…

З

Коли «великий збір» хазяїв життя закінчився, усе було «обтерто» й «обкашляно», й гості роз’їхалися, у маєтку Назарова окрім хазяїна залишилися Клютов і Бойченко. Саме ці люди й визначають, хто чим повинен займатися, розробляють стратегію і тактику боротьби, яку вони мають не лише витримати, а в якій обов’язково повинні перемогти. Саме ця трійця найкраще уявляла реалії подальшого розвитку української політики й економіки, а головне — чітко розуміла перспективи свого майбутнього в разі поразки. Перспективи, що чекають в Україні кожного, хто програє в цій боротьбі. Тобто питання завжди стоїть так: або ти перемагаєш і отримуєш усе, або тебе просто знищують. Знищують твій бізнес, знищують твоє політичне майбутнє, іноді не залишаючи тобі навіть найголовнішого в твоєму житті — самого життя.

В Україні 1990-х років серед заможних людей, особливо серед дуже заможних, було модним усі важливі й таємні справи обговорювати в лазнях чи саунах. У Назарова була мало не найрозкішніша сауна на всю країну. Особиста охорона олігарха ретельно слідкувала за тим, щоб, не дай Боже, хтось зі сторонніх не потрапив у приміщення й не поставив там якихось «жучків». Натомість лише сам Назаров і ще кілька осіб з його власної служби безпеки знали, що сауна обладнана апаратурою, яка дає змогу і підслуховувати, і підглядати, і записувати все, що в ній відбувається. І не тільки в ній. Такою апаратурою нашпиговані майже всі приміщення будинку.

— Прекрасний парок, — Клютов налив у склянку квасу, який виготовляли в маєтку Назарова домашні куховари, випив залпом до дна. — Тепер можна й поговорити. Юрку, розкажи нам з Миколою Яковичем, як там справи з нашими колишніми опонентами, а тепер, як нині модно говорити, «запеклими друзями».

Бойченко був не лише ровесником і земляком Клютова. Вони пов’язані один з одним ще з часів першого поділу власності в Україні, коли на початку 1990-х провели ваучеризацію державного майна. Тоді в Донбасі йшла справжня війна між бандитськими угрупованнями за сфери впливу і засоби отримання прибутків. Якби Клютов і Бойченко вчасно не зрозуміли, що, тільки об’єднавши зусилля, можна вийти переможцями в тій кривавій бойні, яку вчинили колишні комсомолята і справжні донедавна урки, то навряд чи хтось із них тепер сидів би отут і бавився після крутої пари духмяним кваском.

— Як вам, шановні мої друзі, уже відомо, нам вдалося взяти під своє крило потужну організацію, яка спочатку діяла самостійно й куди входили колишні кадебісти, в основному — вихідці зі східних областей. Там з десяток відомих вам генералів і кілька полковників. Спочатку вони створили були громадську організацію, начебто для «надання допомоги правоохоронним органам у боротьбі за державну безпеку». У ній було чимало технарів — колишніх отушників, тобто працівників оперативно-технічного управління, які потрапили під скорочення або яких вигнали при зміні влади.

— В ОТУ завжди набирали хлопців тямущих, які добряче знаються на техніці, — вставив Микола Якович.

— Так ось, — вів далі Бойченко, навіть не повернувши в бік Назарова голови, — коли нам стало відомо через своїх людей у цій організації, так би мовити, «з надання допомоги органам» про те, що вони намагаються закупити в Італії та в інших країнах спеціальну техніку для негласного контролю, ми й вирішили прибрати всю групу гебістів до своїх рук. Вони, звичайно, бундючилися, намагалися диктувати нам свої умови, але гроші зробили свою справу. Зараз ця група цілком під нашим контролем.

Як з’ясувалось уже пізніше з приватних розмов, мета створення їхньої організації — привести до влади свою людину, бажано б колишнього кадебешника. Ну, ми їм, звичайно ж, пообіцяли, що в разі перемоги на наступних президентських виборах нашої людини найсолідніші з них займуть впливові посади у виконавчій структурі влади або стануть депутатами Верховної Ради. Як і слід було чекати, генерали повелися на наші обіцянки. Єдине, що їх нині найбільше турбує, то це те, щоб ніхто не дізнався про наші спільні контакти. Для них ми хто? Олігархи, глитаї. Грошики брати у нас — це за щастя. А ось публічно спілкуватися — ні, ви що, це ж бандити, як можна?!

Ми, звичайно, дали їм чималі гроші на солідну апаратуру. Тепер уже наші технарі нею обснували весь Київ, усю Україну. Прослуховується і пишеться на цифру все і вся. Ми ведемо тотальне спостереження за всіма нашими суперниками й ворогами, у тому числі — за правоохоронними органами. Благо, всю систему есбеушну, та й міліцейську ці хлопці знають, як свої п’ять пальців. Нам потрапляє дуже цікава інформація, зокрема й про Президента.

Усе було б добре, якби не одне «але». Виявилося, що не всі есбеушники продаються. Є серед них пришелепкуваті, які досі вірять у справедливість, закон і службовий обов’язок.

— Юро, ти закінчений песиміст, — Клютов узяв з тарілки велику чорну маслину. — Продаються всі. Тільки в кожного своя ціна.

— Звичайно, тобі, Вікторе Романовичу, видніше. Але мені достеменно відомо, що один такий ненормальний у нинішньому СБУ є. І саме він нам добряче псує життя.

— Хто такий? — Клютов роздратовано зиркнув чомусь у бік Назарова, наче саме