шістдесяти-шістдесяти п’яти у військовій формі генерала. У руках він тримав картуз. Видно було, як генерал ним щось прикриває.

— Хто ви й кому зобов’язаний візитом такої поважної особи? — без тіні іронії спокійно запитав Зорій.

— Прізвище моє вам ні про що не скаже. Зрозуміліше буде, коли дізнаєтеся, що я — чоловік Ельвіри. З Москви… Жінки, яку ви колись, капітане, спокусили…

…То було давно. Дуже давно. І ось перед ним стоїть літня людина, генерал, який відрекомендувався чоловіком Ельвіри. В руках у нього картуз, під картузом…

— Заходьте, — Богдан Данилович зробив крок убік, намагаючись пропустити нежданого гостя в кімнату.

Епіграф замість епілогу

«Я смішна людина. Вони мене називають тепер божевільним. Це було б підвищення в чині, якби я все ще не залишався для них таким самим смішним, як і раніше. Але тепер уже я не серджусь, тепер вони всі мені милі, й навіть коли вони сміються з мене — й тоді чимось навіть особливо милі. Я б сам сміявся з ними, — не те що із себе, а їх люблячи, якби мені не було так сумно, на них дивлячись. Сумно тому, що вони не знають істини, а я знаю істину! Але вони цього не зрозуміють. Ні, не зрозуміють…»

І Федір Михайлович Достоєвський, вивівши наостанок заголовними літерами слова «СОН СМІШНОЇ ЛЮДИНИ», залишив цей світ.

Примітка

1

Лякачкою жителі Києва жартома, по-доброму, без зневаги називають 62-метровий металевий пам’ятник, що височить над Дніпром, збудований на честь перемоги у війні й відкритий особисто генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Іллічем Брежнєвим 1981 року. Той пам’ятник справді такий страшний, що цілком відповідає народній назві. Височезна 450-тонна жінка тримає в одній руці 16-метровий дев’ятитонний меч, а в другій — щит площею понад сто квадратних метрів. Але головне — очі. Вони круглі й перелякано дивляться поверх Дніпра в бік Москви.

(обратно)