янголів. Але саме Янгол Богданів, його особистий охоронець, був не лише найдобрішим, а ще й поступливим, і не лише вмів, а й любив пробачати Богданові деякі його витівки. І не тільки тому, що то його прямий обов’язок, як і всіх янголів. Богданів Янгол був особливим, як і сам його хазяїн.

А Янгол у тяжкі дні, в складних життєвих ситуаціях, у які потрапляв часто-густо Богдан, неначе опускав над своїм підопічним якийсь захисний прозорий ковпак. Об нього розбивалися всі негативні флюїди Богданових недругів і «доброзичливців».

Богдан має свого Янгола-хранителя, як, мабуть, мають його і Сашко Тесля, і Віктор Яруга, і Петро Крюк, і багато інших людей. І кожен з них захищає свого підопічного, того, на кого вказав Перст Божий. Інтереси смертних людей, яких невідомо для чого Бог сотворив і на голови яких посилає різні випробування, у тому ж таки даному Всевишнім житті часто-густо не лише не збігаються, а радше — навпаки: у кожного свій інтерес. І кожен із людей ходить під таким собі ковпаком свого янгола.

Чи ж воюють між собою янголи, коли інтереси їхніх підопічних перетинаються, а то й коли між ними спалахує ворожість або справжня війна? Як і хто перемагає? Чи янголи в такі часи полишають «закріплених» за ними людей? Мовляв, розбирайтеся, дурні, самі.

Зорій швидко зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю й попрямував туди, куди останнім часом частенько заходив. До Володимирського собору швидким кроком іти хвилин п’ятнадцять. Богдан Данилович перетнув Володимирську, минув Золоті Ворота, зліва залишився Оперний театр, посигналила автомобільною тиснявою вулиця Богдана Хмельницького. Аж ось і найголовніша, найбільш намолена київська церква.

Полковник піднявся східцями центрального входу, перехрестився тричі, вклонився та зайшов усередину. Купивши свічки й розставивши їх біля великих ікон Спасителя, Божої Матері та ще кількох святих, помолившись за здоров’я і за

упокій, Зорій зайшов у невеличке приміщення, де стояв чималенький казан, з якого літня жінка розливала охочим у різний посуд святу воду. Позаду подіуму з казаном — велика ікона Святої Марії.

Богдан Данилович, привітавшись із тіткою як із доброю знайомою, сказав:

— Тітонько, в церкві людей зараз майже немає: чи не могли б ви ненадовго зачинити цю святу кімнату, щоб я міг тут помолитися. Ось вам пожертва на храм, — і Зорій простягнув старенькій двісті гривень.

— Добре, синочку, молися. Мені якраз треба дещо тут порозставляти. Я тобі не заважатиму?

— Ні, — промовив швидко Зорій і, не чекаючи, коли служка почне щось робити, пройшов у самісінький куток під ікону, став на коліна, нахилив голову і став молитися.

Богдан Зорій молився ревно, як не молився ніколи в житті. Він просив Діву Марію, Ісуса Христа, всіх святих, яких пам’ятав, щоб Вони зупинили його Янголятко й не дали помститися його Любові. Богдан Данилович хрестився, плакав, бив поклони, знову хрестився і знову плакав.

Скільки б іще тривала ця Велика Молитва звичайного грішника, коли б не тітка. Вона підійшла до Богдана, поклала руку на його плече й тихо промовила:

— Подивися на ікону і прислухайся. Хіба ти не чуєш?

Богдан підняв голову і глянув на лик святої. Мати Ісуса дивилася кудись повз Зорія, і він не помітив у її погляді жодних змін. Але Богданові здалося, що навкруги наче все загуло, загриміло й почулися невідомо звідки слова, буцім узяті з Біблії:

«Тобі проститься, тільки якщо ти візьмеш усі провини інших, за кого відповідальний, на себе. Не одного чи однієї, а всіх. За всіх вважатимешся винним саме ти. Ніхто більше

— тільки ти. Чи готовий ти відповідати за все і всіх перед Богом?»

— Так, так, так, — насилу стримався, щоб не закричати, Зорій.

І знову, наче з небес:

«Її прощаю! Вона варта того, ти — ні! Але через неї прощаю й тебе!»

Глава завершальна, найкоротша

1

Ні, з нього, напевно, досить. Він усе, що тільки міг, зробив. Зробив найголовніше у своєму житті — спробував привести до влади нормальних, чесних, порядних людей. Принаймні досі він їх такими знає. І не хочеться йому бути свідком того, як вони, ті його чесні люди, почнуть змінюватися. Мімікрія — штука заразна. Тим більше, що Зорій упевнений: уже до штурму владної вершини, готуючи відповідні атрибути й спорядження, приміряються інші…

Ще ніхто з його справжніх соратників не знає, що Богдан Данилович, який щойно вийшов з будинку СБУ, вже здав в управління кадрів своє службове посвідчення. Хоча, можливо, зробив він це зарано. Ще ж не узаконено зміну влади. І ті, які вже готові господарювати в нових кабінетах, і ті, які їх ще не встигли звільнити, вірять, що очікувані зміни найближчим часом стануться.

Богдан Зорій, як і всі його соратники й друзі, не знали, що їх чекає попереду. Ще по-справжньому люди не дізналися про ганьбу й приниження (мабуть, усе-таки заслужені) їхнього Президента, який так упевнено й безкарно зі своїми сателітами знущався з народу і грабував країну.

Україна тільки-но стала свідком і учасником хвилі гніву, яка, здавалося, знесе все те опіння, зародить надію у цілої нації на справедливість і покарання винних у тих нещастях, які пережив за багато десятиліть цей убогий і загнаний, цей мужній і все-таки щасливий народ. І Україна ще не знала, що багатьом її надіям так і не судилося збутися…

Богдан Данилович із сумом подивився на будинок, темний фасад якого нещодавно намагалися перефарбувати в світліший колір. Більше того, його хотіли зробити білим.

Але фарба не вдалася. Мурований монстр на Володимирській, 33 навіть після перефарбування так і залишився стояти сірим.

2

Зорій дивився з вікна квартири на своє улюблене місто, найкраще місто в цілому світі. Київ розкинувся буйною зеленню на крутих пагорбах правого берега Славутича. І лише де-не-де між кучерявих заростей Дніпрових схилів незграбно й неприродно стирчали якісь химерні дахи сучасних висоток.

Богдан згадав останні роки свого життя, насичені подіями так, що подумати про самі події було ніколи. Але зараз — можна.

Так, Богдан вважав свою місію на Землі виконаною. Крім того, він помстився всім. Усім, хто хоч колись його серйозно скривдив.

Він — вільний. Теорія помсти доведена — за все треба відповідати.

Якби тільки хто знав, яке це солодке слово — помста…

…Кілька разів поспіль теленькнув дзвінок вхідних дверей. Богдан, ще перебуваючи в ліричній задумі, не спитавши «хто там», відчинив. На порозі стояв сивий чоловік років