Капітан розгорнув його:

«Зустріч на тому ж місці. Вказівки дістанете особисто».

«Так он воно що, — подумав Ільїн, — виходить, ця тиха вчителька була зв’язковою у бандерівців…»

Перегортаючи папери, Ільїн знайшов її щоденник, звичайний дівочий щоденник, для сторонніх мало цікавий. Привернув увагу останній запис, зроблений вчителькою за день до смерті:

«Я більше не можу так жити, — писала Винничук, — це не життя, а поступове вмирання, без справжніх друзів, без мети і віри. Скоро настане весна, зашумить Дністер, забуяють Карпати, в полях закипить робота, вечорами над річкою лунатимуть пісні хлопців і дівчат. А я? Я дивитимусь на все це з своєї хати і сумуватиму… Ні, не можу я більше, немає сил…»

Капітан кілька разів перечитав цей запис, і йому здалося, що він зрозумів трагедію Наталі Винничук. Певно, вона була зв’язана з бандерильями, але, як і багато членів бандитського підпілля, зрозуміла свою помилку й намагалася виправити її. Про це довідалися бандити, і доля Винничук була вирішена. Нрави в цій організації звірячі — того, хто вагався, знищували негайно. Може, все було інакше, але Ільїну здавалося, що трапилося саме так.

Андрій вирішив ще раз прочесати густий ліс поблизу Рудного. Але ця операція нічого не дала. Смеркало, коли стомлені, змучені солдати і винищувачі повернулися в село. Капітан з досади стискував кулаки. «Ну, стривай же, Чапко, доберусь я до тебе, доберусь!» — думав він, ідучи попереду загону.

Коли увійшли в село, почалася хуртовина. Тоненько посвистував вітер, пригоршиями кидав сніг в обличчя, змітаючи його з солом’яних стріх.

На ніч лишилися в Рудному. Розташувалися недалеко від хати вчительки. Виставили вартових, і капітан Ільїн при світлі каганця почав писати донесення у штаб батальйону. Накидавши кілька рядків, поклав олівець і замислився.

Чапка — ватажок боївки, як називали свою групу націоналісти, з’явився в цьому районі недавно. Банда була невелика, але небезпечна. Про це свідчив сьогоднішній випадок. Чому саме тут з’явився Чапка — теж зрозуміло. Великі оунівські банди були розгромлені одразу ж після того, як з української землі дременули їхні хазяї — німецькі фашисти. Недобитки націоналістів пішли в підпілля, відсиджувались у таємних схронах, сподіваючись на кращі часи. Не маючи підтримки в народі, вони інколи вилазили з своїх схованок, чинили жорстокі насильства і розправи над місцевими активістами, зганяючи на них безсилу лють.

Після розгрому гітлерівців бандерівці швидко знайшли собі нових покровителів в Америці і Англії. Заокеанську «допомогу» вони, звичайно, повинні були «відробити». Ось чому оунівське керівництво в Західній Німеччині із шкіри пнулось, аби активізувати свої недобиті боївки на Україні і тим самим показати новим хазяям, що вони недарма їдять хліб.

Наставала перша післявоєнна весна. Селяни Прикарпаття об’єднувались в артілі, молоді колгоспи готувалися до посівної. Бандерівці намагалися будь-якими засобами — вбивствами, пожежами, наклепами — зірвати колективізацію, розвалити вже створені колгоспи, перешкодити в проведенні сівби.

Після тривалого затишшя в лютому сорок шостого року в околицях села Рудного з’явилася боївка Чапки. Хоч вона й невелика, але могла накоїти багато лиха. Ліквідувати її якнайшвидше, до весни-таке було завдання. До цього залучили винищувальні загони, роту внутрішніх військ, але поки що все було безуспішно. Бандити добре знали придністровські хащі, а хуртовина замітала їхні сліди. Все це не давало спокою капітанові. Треба щось придумати. Але що?

Андрій Ільїн майже всю війну був на фронті, в полковій розвідці. В Карпатах його поранили. Тут він уперше почув про бандерівців, і не тільки почув, а й зустрівся з ними. Коли його, пораненого, везли в госпіталь у невелике містечко Самбір, санітарну колону обстріляли з кулемета й автоматів. Усі, хто міг тримати зброю, відстрілювалися майже годину. Після того як напад було відбито і санітари поклали на машини вбитих, Ільїн спитав, хто ж напав на колону.

— Бандерівці! Фашистські холуї, — похмуро кинув санітар, високий кремезний українець.

Так, бандерівці — спадкоємці битого отамана Петлюри, який під гучні гасла про «самостійність» та «свободу» України розстрілював і вішав робітників, шмагав нагаями селян, влаштовував жахливі єврейські погроми, — продовжували його брудну справу. Підступні вороги українського народу, що ненавиділи його свободу, не могли примиритися з втратою своїх багатств і привілеїв, не хотіли, щоб трудящі Радянської України будували нове, краще життя. Вони вірно служили колись польським панам, німецьким фашистам, а тепер перейшли на службу до англійських і американських імперіалістів. Націоналісти ладні продати Україну всякому, хто ненавидить народ і бореться проти Радянської влади, влади народу.

Видужавши, Андрій лишився в Прикарпатті, йому доручили командувати ротою внутрішніх військ. Чимало побачив за цей час Ільїн. Багатостраждальна українська земля швидко відроджувалась. Перші колгоспи, перші комсомольські організації, нові пісні над Дністром. Усе це радувало Ільїна. Він зріднився з життям краю, з його зеленими горами і полонинами, йому стали близькими мрії і сподівання трудових людей, його хвилювали їхні успіхи.

…Капітан замислився, схилившись над столом. У каганці затріскотів, спалахнув і погас вогник — догорів гніт. У вікно заглянула зимова ніч. Хуртовина потроху вщухала, згори спокійно лилось яскраве місячне сяйво. Навпроти, через дорогу, виднілася хата Наталі Винничук. Позираючи сліпими западинами вікон на освітлену місяцем вулицю, вона ніби сумувала за своєю газдинею.

З якимось незрозумілим почуттям дивився на цю хату Андрій.

Раптом він мимоволі здригнувся. Поза хатою, ховаючись у затінку повітки, майнула темна постать. На мить вона завмерла, потім швидко перебігла подвір’я і зникла за рогом будинку. Капітанові здалося, що то була жінка.

— Якась дурниця, — пробурмотів Ільїн. — Примарилось, чи що?

І все ж, взявши з собою трьох солдатів, він швидко попростував до хати вчительки. Навколо було тихо. В хаті нікого.

«Справді, привиділось», — полегшено зітхнув капітан. Кишеньковим ліхтариком ще раз освітив кімнату. Промінь, обмацавши приміщення, зупинився на столі, і капітан завмер: дзеркальце, в якому він уранці знайшов записку, зникло.

II

Надвечір другого дня Ільїн повернувся в районний центр Яворове, де стояв гарнізон. Доповівши командирові батальйону про наслідки поїздки, він пішов додому.

Вулиця була безлюдна. Сумовито стугонів дзвін похиленої від часу невеличкої